13. “Я знову промовчу”

Лілія. Двадцять років тому

— А він таки симпатичний, — шепоче мені на вухо Устина, киваючи на новенького, що похмуро зиркає з-під капюшону завеликого для нього худі на вчителя фізики. — Такий крутий…

— Марченко, ну це ж тверді десять балів, — голос в Володимира Івановича здивований, наче він не очікував, що хоч хтось розбереться в темі паралельного і послідовного з’єднання провідників. — Молодець! Вдома практикуєш?

Новенький похмурніє ще дужче, щось бурчить собі під носа. Володимир Іванович стоїть поряд з його партою, тож чує відповідь, розпливається у посмішці, аж вуса ворушаться. Я пирхаю, Устина рехоче мало не в голос. Фізика… та кому вона потрібна, та фізика? Як казала моя мама: “Працює? Не чіпай? Бо потім доведеться лагодити”.

А от новенький, схоже, у фізиці таки розбирається, здав контрольну на “відмінно”. Наші хлопці поглядають з повагою, певно, теж думають, як би так домовитися списувати в новенького домашку. Я теж на нього поглядаю, але не тому, що у фізиці ні в зуб ногою.

Ні, мене він… хвилює. Не так, як Арсен, з яким я зустрічалася минулого року чи навіть Іван, який тепер пишається статусом мого хлопця. Інакше хвилює, незвично… Аж голова обертом лише від одного погляду на нього.

Ніколи такого не було зі мною. Я кручу романи з хлопцями вже років зо два, але щоб отак мліла за якимось із них — не було такого ще. Навіть з Іваном, з яким я дозволила собі і йому трішки більше, ніж з іншими… Не все, але… більше.

З Іваном все якось прісно. Хоч і цікаво, але все ж прісно. Він хороший, і красивий. І цілується вміло. Та все ж я в моменти, коли він мене цілує, думаю про те, яку спідницю вдягнути на дискотеку. Але цьому новенькому досить мимохіть поглянути на мене, і увесь світ перестає існувати.

Ось як зараз. Володимир Іванович, виявляється, стоїть наді мною з виразом безмежного спокою на обличчі, але вуса його, виразні такі вуса, як у Франка на портретах, обурено ворушаться під довгим носом.

 — Райська! — повторює він вкотре, аж свистить, ніби чайник, що закипів вже. — Повторюю для тих, хто у бронепотязі. Закон Джоуля-Ленца.

— Це щось з громадянської освіти? — бовкаю ні сіло ні впало, а сама невпинно починаю червоніти.

— Ні, це з основ поводження з електроприладами, Райська, — язвить наш фізик. — Потужність струму, Райська. Ми вчимо, з якою силою тебе дзибне праска, якщо ти з нею необережно поведешся.

— Я речі не прасую, — відрізаю вперто. — Мене праска не дзибне!

— А варто навчитися, може на людину станеш схожа, — хихотить Валік.

Його регіт підхоплює Наталя, що сидить за сусідньою партою. Ніби чекала, зміюка така, доки Володимир Іванович зверне на мене свій єхидний сарказм.

Мені на Наталю байдуже. А от те, що її сміх підтримує Єгор…

 Настя

Після вечері я повертаюся до кімнати відпочинку. Тут тихо, тільки в каміні потріскує вогонь, відкидаючи м’яке світло на стіни. Повітря напоєне запахом дерева і кориці — Арсен десь неподалік розпалював ароматичну свічку. Мені подобається це місце. Тут затишно, спокійно. На книжковій полиці стоять у ряд романтичні романи, біографії, кілька детективів. Я тягнуся до однієї з книг — здається, це щось із класики. Але ще не встигаю сісти в крісло біля каміну, як чую позаду знайомий голос.

— О, Настю, якраз ти мені й потрібна! — Лілія входить у кімнату, мов кішка, нечутно, але впевнено. На ній світла кофта й модні джинси, волосся акуратно зібране у хвіст, на губах блиск. — Можна тебе попросити про одне маленьке фото для мого блогу?

Я киваю, трохи розгублено. Вона підходить ближче, бере свій телефон, просить стати до каміна, обирає ракурс, довго налаштовує світло.

— Усе, дякую. До речі, ти така мила і приємна. Справді, серед усіх, хто тут зібрався, з тобою мені спілкуватися найприємніше, — її усмішка щира, але я відчуваю, що під нею ховається щось хиже. — Може, розкажеш мені трохи про себе? Я б  згадала тебе у своєму блозі. А може, ціле оповідання написала б. Ким ти працюєш?

Я трохи знічуюсь, але відповідаю:

— За освітою я педагог. Але зараз перебуваю в декретній відпустці.

— У декреті? — Лілія здивовано округлює очі. — Ти така юна. Я б нізащо не сказала, що ти вже мама. А можна одне нескромне питання?.. Це дитина Арсена?

Від несподіванки я стискаю книгу в руках сильніше.

— Ні, — кажу тихо, але твердо. — Ми з Арсеном познайомилися вже після того, як моя донька народилася.

— Справді? — Лілія нахиляє голову набік, ніби придивляється до мене краще. — Просто я думала… Ну, ти розумієш. Арсен — чоловік із серйозними намірами. Його дружина довго хворіла, він був сам. Ти красива, молода. Чому б йому не закохатися?

Я не відповідаю. Відчуваю, як у грудях наростає тривожна хвиля.

— Він завжди хотів дітей, — продовжує Лілія, наче не помічає моєї напруги. — Тож, можливо, він і вирішив бути з тобою саме через це. Щоб ти йому народила дитину.

— Ви помиляєтесь, — кажу сухо, намагаючись поставити крапку в цій розмові. Але вона вже загралася у власні припущення.

— Знаєш, мені це нагадує роман Олександри Ріплі. Продовження “Віднесених вітром”, читала?. Там багатий аристократ хоче одружитися зі Скарлетт, щоб вона народила йому дитину. У неї є дуже гарненька донька — от він і подумав, що якщо вже така здорова і красива дитина в неї вийшла, то й наступна буде не гіршою. Але найцікавіше те, що Скарлетт більше не могла мати дітей. І тоді її донька гарантовано мала б стати спадкоємицею того чоловіка.

Вона робить паузу, наче дає мені час на усвідомлення сказаного.

— А ти не думала… що буде, якщо ти не зможеш народити Арсену дитину? Хто успадкує його статки? Твоя донька? Чи він просто вижене тебе і знайде іншу самку?

У голові шумить. Я не можу повірити, що вона таке каже. Мені хочеться вдарити її, змусити замовкнути. Стискаю кулаки, щоб не дати волі рукам. У горлі пече, а серце гупає десь у животі.

Дивлюся на неї —  доглянуту, усміхнену, самовпевнену. Мабуть, ці її слова — просто гра, фантазія, що не має ваги. Вона не може знати нашої з Арсеном реальної історії, тож базікає все, що спаде їй на думку. Але для мене її слова — як удар у сонячне сплетіння.