12. Одна альтанка на трьох

Настя

Я йду швидко, не озираючись. Асфальт під ногами здається занадто рівним, штучним, хочеться ступати по землі, чути шелест трави, відчувати, що я не серед людей, а на самоті. Минаю дерева, що вишикувалися вздовж під’їздної алеї, ось і наш будинок лишається позаду, десь за спиною ще лунає сміх Лілії Райської — дзвінкий, вимушено-щасливий, як звук порожнього келиха. У роті гіркий присмак, а в грудях щось важке, мов камінь, який не зрушити з місця.

Я добираюся до альтанки, схованої між соснами. Вона стара, облізла, з дерев’яними лавами, які колись фарбували в зелений. Тепер фарба потріскалась, де-не-де на лавках лежать соснові шишки і хвоя. Я змітаю їх на землю, сідаю на лаву, втикаю погляд у землю. І тільки коли чую, як щось шарудить між гіллям, розумію — плачу. Сльози капають на коліна, а я стискаю пальці в кулаки.

Мені боляче. Соромно. Принизливо. І зовсім не тому, що хтось засумнівався в моїх стосунках з Арсеном. А тому, що я не мала сили відповісти, просто сиділа, слухала, як Лілія жартує про Наталю, про нього, про мене. Наче ми всі просто персонажі в її новому дописі.

Я чую, як хтось підходить, і від несподіванки здригаюся. Піднімаю голову — переді мною стоїть Єгор. Він вагається, щось намагається прочитати в моєму обличчі, але не наближається. Лише злегка схиляє голову набік.

— Ти… пробач, — починає він, а голос у нього низький, спокійний. — Я не хотів заважати. Просто… хотів тут посидіти, подумати. Але ти мене випередила. 

Я мовчу. Мені не хочеться говорити, не хочеться пояснювати. І водночас — хочеться, бо інакше це все залишиться в мені клубком невисловленої образи.

— Ви посварились із Арсеном? — обережно питає він. Його тон — не осудливий, а скоріше співчутливий.

— Ні, — відповідаю нарешті. Голос хрипкий, наче чужий. — Це через Лілію.

Єгор скидає брови. Легкий подив на його обличчі змінюється  на розуміння.

— А, Лілька, — каже. — Тоді не дивно. Не зважай. Вона ще не раз себе покаже. Ще в школі багато кому залила сала за шкіру. 

— Але навіщо її кликати сюди, якщо вона всім така неприємна? — питаю. Мені справді дивно: вони всі виглядають злагодженою компанією, але зараз у словах Єгора я чую щось зовсім інше. Та думаю, що він теж віиділяється з цього гурту. Як і Лілію, його недолюблюють…

— Тут усе не так просто, — зітхає він. — Вони з Іваном колись були парою. Потім розійшлися, але він все одно хоче з усіма дружити і всім вгодити.  Ну такий він, Іван…Але більшість із нас її не перетравлює.

Я не встигаю нічого відповісти, бо раптом відчуваю чиюсь присутність позаду. Озираюся і бачу Арсена. Стоїть на краю галявини, ніби виринає з тіні, і в погляді його — напруження, що тремтить у повітрі, як перед грозою.

— Все гаразд? — запитує, і голос його тихий, але в ньому відчувається тривога. Він дивиться спершу на мене, потім — на Єгора.

— Так, — відповідаю, встаючи. — Просто хотілося побути на самоті.

Я бачу, як Арсен ковтає повітря, як плечі його трохи опускаються. Погляд ковзає по обличчю Єгора, на мене ж він старається не дивитися. 

Єгор теж мовчить. У повітрі зависає  напружена тиша — мов перед грозою, коли сонце ще світить, але на обрії вже клубочаться темні хмари. Я не знаю, що між ними сталося колись, але зараз мені вистачає цієї тиші, щоб зрозуміти: все було далеко не просто, незважаючи на юний вік. 

— Я вже повертаюся, — кажу. — Дякую, Єгоре.

Він киває. І, коли я вже йду поруч з Арсеном назад, у його мовчанні я відчуваю щось інше, ніж раніше. Він ніби хоче щось запитати, але не може. І я теж мовчу, бо не знаю, як правильно передати словами те, що відчуваю. Але поруч з ним мені не хочеться ховатися. 

 — Все буде добре, — каже Арсен, беручи мене за руку. І цієї миті я не сумніваюся, що все дійсно буде добре…

 Єгор. Двадцять років тому

У новій школі я з’являюся восени, просто посеред навчального року. Це завжди викликає зайві погляди, надто багато запитань і ще більше тиші, коли заходиш у клас. Моя мама каже, що це вже п’ята школа за останні три роки. Вона щоразу намагається зробити вигляд, ніби ми не втікаємо, а просто шукаємо краще місце. Але я вже давно не питаю, чому ми знову переїхали. Просто стискаю щелепу, одягаю чорну куртку, насуваю на тголову капюшон худі  і намагаюся виглядати так, щоб ніхто не підходив.

У класі мене називають по прізвищу. З першого ж дня всім здається, що я хуліган. Я бачу, як дівчата переглядаються, а хлопці не наважуються сперечатися навіть тоді, коли я сідаю на їхні місця. Це працює. Створити навколо себе стіну — легше, ніж пояснювати, що мені теж страшно і некомфортно в новому колективі, де всі разом з першого класу, лише я як те перекотиполе..

Але Наталя... Вона — зовсім інша. Не боїться. Не ховає очей. У неї завжди легка усмішка на обличчі, і коли вона каже “Привіт, Єгоре”, мені здається, що я вперше чую своє ім’я по-справжньому. Не з викликом, не з підозрою, а просто — тепло.

Вона сідає поруч зі мною на математиці, і я хвилююсь настільки, що не можу написати рівняння. Вона тихо підказує і ніби не помічає, що мої руки тремтять. Після уроків чекає біля шкільних воріт, хоч я завжди мовчки йду один. Ми починаємо розмовляти. Спочатку кілька фраз — про погоду, про домашнє завдання, про фільми. Потім вона розповідає про своїх батьків, про улюблений плейлист, про те, що хоче вступити на журналістику. А я раптом ловлю себе на думці, що говорю з нею більше, ніж з будь-ким за останні два роки.

Ми разом їмо морозиво, полите фруктовим сиропом,  після уроків у маленькій кав’ярні через дорогу. Там пахне ваніллю і свіжою випічкою. Вона сміється, коли я роблю вигляд, що мені байдуже, але все одно беру пиріг із полуницею, бо вона каже, що це її улюблений.

Я починаю прокидатися зранку з думкою про неї. Хочу йти до школи, хочу бачити, як вона поправляє волосся, закладаючи пасмо за вухо. Я нічого не кажу, але вона вже знає. І коли ми вперше залишаємося самі після уроків, вона просто бере мене за руку, ніби все між нами давно вирішено.