11. “Молодша копія Наталі”

 Настя

Арсен знову з головою поринув у якісь термінові робочі питання. З самого ранку він ходить туди-сюди зі своїм ноутбуком, щось скидає на телефон, надсилає, потім знову перечитує і стиха коментує собі під ніс. Я намагаюся не заважати, хоча трохи хвилююся, що його ця поїздка зовсім не розслабляє. Іван пропонує мені поїхати з ним на станцію, зустріти решту компанії, і я охоче погоджуюся — навіть цікаво, хто ще приїде.

Машина Івана пахне хвоєю, шкірою, розігрітою на сонці, і м’ятною жуйкою. Ми зручно вмощуємося і їдемо вниз, у селище, де зупиняється вечірній потяг. Дорогою Іван жартує, розповідає щось із юнацького минулого, але я лише всміхаюся — ловлю себе на думці, що трохи хвилююся перед знайомством із друзями Арсена. Не знаю, як вони мене сприймуть, особливо якщо хтось добре знав його покійну дружину.

На станції ще тихо. Небо темнішає, але світло від вуличних ліхтарів відбивається в калюжах, створюючи ілюзію глибини. Потяг прибуває майже безшумно, тільки десь здалеку чути приглушене гудіння. Люди виходять, тягнуть валізи, хтось озирається навколо. Іван махає рукою, гукає:
— Артуре! Ми тут!

До нас прямує високий білявий чоловік спортивної статури у чорному худі з капюшоном, він махає нам рукою і усміхається. Поруч з ним іде дівчина — я б подумала, що це модель зі сторінок глянцю. Висока, худорлява, з ідеально рівним темним волоссям, яке звисає на плечі, ніби шовкова завіса. Ті, хто так виглядає навіть після задушливого дня в потязі,, викликають у мене одночасно захоплення і легке здивування.
— Це Тіна, — каже Артур. — Ми разом уже рік.

Я киваю, вітаюся. Вона відповідає коротким “привіт” і відводить погляд. Поки я думаю, як почати розмову, з-за їхніх спин з’являється ще одна постать — рудоволоса жінка з короткою асиметричною стрижкою,  в довгій льняній сукні, з телефоном у руці. Вона зупиняється, нахиляється до екрану, фотографує платформу, потім себе на тлі гір.
— Це Ліля Райська, — кидає Іван, —  Наша блогерка.

Ліля усміхається, підходить ближче і одразу дивиться на мене. Її погляд уважний, трохи оцінювальний, як у продавчині в бутику, яка ще не вирішила, чи варто пропонувати вам найдорожчу сукню.
— А це хто? — запитує вона, навіть не звертаючись до мене безпосередньо, а швидше до Івана. — Чия дружина?

— Настя, наречена Арсена, — відповідає він спокійно. 

На обличчі Лілії з’являється лукава посмішка, така, ніби вона щойно почула анекдот.
— О, так, наш правильний Арсен... — вона хитає головою, а тоді додає з тією самою посмішкою: — Знайшов молодшу копію Наталі. А самій Наталі, як бачимо, дав відставку.

Мені хочеться затулити вуха. Це не крик і не сварка, але її слова спричиняють усім дискомфорт, наче сніг, що падає за комір. На якусь мить стає тихо. Іван каже:

 — Наталя померла.

 — Он як? — брови Лілії ледь піднімаються, проте на її обличчі немає й тіні співчуття чи жалю за колишньою однокласницею. Тільки подив, та й той триває недовго. 

За мить  Ліля вже відвертається, знову бере телефон, наводить його на рейки, які біжать між зарослими лісом схилами, і бурмоче собі під носа: “Ніч, гори, залізниця — класно буде в рілс”.

У машині всі мовчать. Я сідаю біля вікна і дивлюся, як вогники платформи зникають за поворотом. Тіна щось шепоче Артуру, той відповідає їй упівголоса, але я не вслухаюся в їхню розмову.  Ліля перевіряє підписників у інстаграмі. Іван веде авто мовчки, здається, відчуває моє напруження.
Я намагаюся не показувати, що мені неприємно. Але правда в тому, що ці кілька слів Лілі застрягають у мені, як уламок скла. Не тому, що я боюся порівнянь. А тому, що я встигла повірити, що цікава Арсену, як людина, що він дійсно прив’язався до мене. А побіжно кинуті слова про “копію Наталі” знецінюють все, що сталося між нами. А може, я тільки придумала собі, що між нами з Арсеном щось сталося?..

 Арсен

Увесь день іде наперекіс. Ускладнення в одній із справ, що веде моя юридична агенція, у вигляді неадекватного татуся, що вирішив за будь яку ціну насолити своїй майже-колишній дружині. А спосіб обрав найгидкіший з усіх можливих: спробував викрасти їхню спільну дитину. І не просто викрасти, а буквально видерти півторарічного хлопчика з рук матері, кілька разів вдаривши жінку. На щастя, матір не мовчала, кликала на допомогу. І небайдужі люди захистили і її, і дитину, відігнавши нападника гарними копняками.

Хто знає, що було би, якби він таки свого домігся, викрав дитину і втік світ за очі. За рогом, за свідченнями очевидців, його чекало авто і спільниця. Вже не вперше я стикався з подібним, не раз мене намагалися підкупити, аби мої люди десь закрили очі, десь недопрацювали. І все для того, аби батечко, якому те дитя і задарма не потрібне, зламав свою колишню, що насмілилася покинути його, “поставив на місце” і змусив страждати. Пам’ятаю найдурніший аргумент, що наводив мені такий само татусь: “А як же чоловіча солідарність?”.

Жодного слова про дитину. Лише про самоствердження і покарання колишньої…

З такими чоловіками в мене коротка розмова. І люди, що працюють на мене, знають цю мою позицію. Тому й підключили мене, щойно постраждала моя клієнтка.

Цілий день займаюся лише цією справою, а Настя, вловивши мій настрій, намагається триматися осторонь і не заважати. Оце й Наталя так само робила. Коли не могла допомогти — намагалася не заважати. За це я її поважав найбільше.

Настя теж така. Зрозумівши, що я увесь в роботі, тихенько повідомляє, що поїде за рештою гостей. Киваю їй, одним оком слідкуючи за тим, аби заяву про напад не лише оформили належним чином, але й прийняли вчасно. Щось підказує мені, що коли ми дотиснемо сьогодні, то вже завтра буде легше. Тому мимохіть посміхаюся Насті, махаю рукою, а плечем притискаю до вуха телефон — маю викликати судмедексперта, аби засвідчив травми моєї клієнтки вже сьогодні.

Справа рушає з мертвої точки, коли приїздить судмедексперт, а з банку привозять запис камери банкомату, на якій чітко видно і момент нападу, і те, що люди, які втрутилися, просто не мали іншого вибору, окрім як силою відбивати дитину з рук жорстокого батька.