10. Ліжко на двох

 Арсен. Двадцять років тому

Старий актовий зал у нашій школі пахне лаком і трохи пилом. Цей запах я пам’ятаю до найменших нюансів — змішаний із легким духом жіночих парфумів і чимось солодким, що принесли дівчата до буфету. Над сценою висять кольорові гірлянди, трохи перекошені, а на колонках, з яких лунає попса початку двотисячних, хтось уже встиг залишити сліди пальців. Світло тьмяне, змінюється залежно від музики, і зал наповнений гомоном голосів, сміхом, часом – незграбними вигуками хлопців, які намагаються вразити дівчат.

Я стою біля стіни, недалеко від виходу. Тримаю пластикову склянку з “Пепсі” і роблю вигляд, що мене цілком влаштовує така позиція — спостерігача. Насправді ж усередині мене кипить тривога. Наталя у протилежному кінці зали, у світлій сукні з короткими рукавами і тонким сріблястим ремінцем на талії. Вона сміється з чогось, що сказав Валентин, махає комусь рукою, і я бачу, як її очі на мить ковзають залом, шукаючи когось. Можливо, мене.

Я ковтаю нерішучість, глибоко вдихаю. Пора. Вже тиждень думаю про це, навіть продумав фразу. Підійду і запрошу потанцювати. Це не зізнання, просто танець. Але для мене він значить більше, ніж просто три хвилини під пісню Ірини Білик чи “Океану Ельзи”.

Роблю крок уперед, стискаю пальцями склянку так, що майже розбризкую напій. І саме в цю мить двері в зал прочиняються, і заходить Єгор.

Він з’явився у нас у класі лише цього вересня — новенький, перевівся з іншої школи. Високий, стрункий, із впевненим поглядом і легкою усмішкою. Йому вистачило тижня, щоб усі дівчата заговорили про нього, а хлопці відчули ту невиразну загрозу, яку не можна сформулювати словами. Він умів бути приємним, але щось у ньому завжди залишалось закритим. І ось зараз він іде крізь зал, впевнено, ніби знає, чого хоче.

Я зупиняюсь на півдорозі до Наталі. Вона бачить його, посміхається. Я бачу, як він щось каже — можливо, комплімент, можливо, просто питає, чи вільна вона. Вона киває. І в наступну мить її тонка рука лягає на його плече, а його – обережно на її талію. Вони починають повільно рухатися під музику, і щось у мені стискається так, ніби хтось невидимий вичавлює повітря з грудей.

Я стою, не рухаючись, наче вмерз у підлогу. На мить ловлю її погляд — але вона швидко відводить очі. Може, їй ніяково. Може, шкода. А може, байдуже.

Музика лунає, як уві сні, обволікає простір, і люди навколо танцюють, сміються, хтось розливає лимонад, хтось фотографується. А я відступаю назад, повільно, щоб ніхто не помітив. Склянка ще в руці, рука тремтить, проливаючи напій, і я кидаю її у сміттєвий кошик біля входу. 

Виходжу в коридор, де холодніше, світліше і тихіше. Лише ледь чутно долітає музика з залу. Сідаю на лавку, нахиляюся вперед, кладу лікті на коліна, дивлюся на свої кросівки.

Я не сказав нічого. Не зробив нічого. І, мабуть, саме з цієї миті почалося все те, що було далі. Я дозволив комусь бути поруч із нею, тоді як сам просто стояв осторонь.

Іноді я думаю: а якби я тоді встиг? Якби ризикнув? Але зараз уже немає сенсу повертатись до цього. Минуле – як старий актовий зал. Воно пахне пилом і лаком, його не можна змінити, навіть якщо дуже хочеться...

 Настя

Нам виділили чудову кімнату з прекрасним видом на гори, комфортною ванною і одним єдиним величезним ліжком.

 Я дивлюся на це ліжко і нервово стискаю край блузки. Арсен же, ніби нічого не помічаючи, розвішує у шафу свої сорочки. Він робить це так тихо і задумливо, ніби вираховує траекторію польоту навколоземного супутника. І якби не це одне ліжко, я би запитала в нього якусь дурницю, аби жартом повернути його з тих просторів, у яких він витає. Але я не можу відшукати потрібні слова, тому що в горлі пересохло від одного лише погляду на велетенське ліжко.

Врешті Арсен звертає увагу на мій ступор. Я бачу боковим зором, як він вішає останню сорочку, зачиняє валізу і повертається, аби взяти іншу. Помічає, що я дивлюся на ліжко. Відчуваю, як кров приливає до обличчя і соромлюся ще більше.

— Я спатиму на диванчику, — він кашляє, і я розумію: він сміється з мене, а кашлем маскує сміх.

Від щік аж пара йде, настільки сильно я зашарілася. Арсен вже не приховує реготу, пирскає, але тут же підіймає руки вгору.

— Я ж обіцяв! — він врешті опановує свій сміх. — Усе в рамках пристойності. я не тисну на тебе, пам’ятаєш?

Я пам'ятаю. І від цього мені ще більше соромно. Закриваю обличчя долонями і квилю крізь пальці:

— Я така дурепа! Вибач, просто дуже насичений день, і я…

— Не вибачайся, — Арсен підходить, прибирає руки від мого обличчя і зазирає мені в очі. — Я все розумію. Забагато вражень як на один день. Відпочинь…

Я киваю, все ще соромлячись. Але та дивна гармонія, що поміж нами, повертається. Я вже не почуваюсь такою дурною, тому що подумала… Та ні про що я не подумала, я поглянула на це величезне ліжко королівських розмірів і уявила, як я і Арсен спимо на ньому. На такому зручному, комфортному і явно призначеному не лише для сну…

Арсен, немов би нічого не сталося, розбирає іншу валізу. А я йду до ванної. Звичайна вечірня рутина, яку ми обидва намагаємося прискорити. Тому що дорога вимотала не лише мене, але і його теж.

Я виходжу з ванної кімнати, коли усі речі вже на місцях, а Арсен стелить собі на диванчику. Падаю в ліжко і відключаюся задовго до того, як він виходить з ванної.

***

Зазвичай після дороги я відсипаюся ледь не до обіду. Але сьогодні я прокидаюся з першими променями сонця. Це справжній злочин — пропустити світанок у Карпатах! І я не збираюся його скоювати!

З нашого номеру виходжу тихенько, аби не розбудити Арсена, що спить на диванчику. По приїзду я, ніби як, запам’ятала численні алеї цього пансіонату, тому йду в обхід інших будиночків, аби поглянути прогулятися на самоті. Після народження Злати ця опція була мені недоступною. Я обожнюю свою дитину, але миті наодинці із своїми думками теж люблю. Тому я не поспішаю, броджу алеями під кронами смерек і дубів, між клумбами з квітами, ще вкритими ранковою росою.