9. Щось насувається

Сергій Іванович

— Я наполягаю! Ні, я вимагаю, щоб ти зараз же назвав мені адресу! — вищить в трубці голос Маргоші, і я відчуваю, як поступово стискає голову тугим обручем близька мігрень.

Хоча, за визначенням дружини, мігрені в мене бути не може. В мене може бути “тобі на мене начхати”, або “не вдавай із себе жертву”, а мігрень — то лише в неї, моєї нещасної дружини, що поклала молодість на нас, невдячних, які покинули її страждати на самоті.

Усе це я вже чув. За два дні в квартирі Арсена і Насті я говорив з Маргаритою разів зо двадцять. Вірніше, говорила вона. Навіть не говорила, а вищала в трубку, раз за разом повторюючи одну й ту ж пісню про невдячного мене, що покинув її слідом за не менш невдячною донькою, що втекла від матері першою. Нічого нового я не почув у жодній з цих розмов, вони не змінювалися за змістом. Хіба, можливо, вимоги сказати Маргоші адресу квартири, де зараз я знаходжуся, ставали все агресивніші, а епітети, яких моя дружинонька добирала, аби уїсти мене якомога болючіше — зліші і образливіші.

— Ти зрадник! Зрадник і вампір, ти випив мою молодість! — Маргоша починає захід на друге коло звинувачень, і я не витримую.

— Я не скажу тобі адресу, бо донька не хоче бачити тебе в цій квартирі! — перебиваю її. — Та і я не хочу теж. Твої істерики погано впливають на Злату!

— Мої істерики?! — переходить на ультразвук Маргарита. — Та якби не ви… Та я… Скотиняка ти, Сірожа! Я… Та я з тобою розлучуся! Все! Можеш не повертатися!

— І не повернуся, — огризаюся чи не вперше в житті і обриваю дзвінок.

На екрані майже миттєво висвічується номер Маргарити, але я спочатку ставлю телефон на беззвучний, а потім і взагалі вимикаю його. Настуся подзвонить Галині, якщо я буду поза зоною, тому я не хвилююся.

Дивне відчуття. Спокій і якась приреченість у рівних пропорціях. Вперше в житті я не хвилююся про те, аби не образити Маргариту. Нехай ображається, якщо їй так хочеться. Вона все одно знайде привід звинуватити нас з Настусею у своєму поганому настрої, то навіщо мені підігрувати їй.

Кладу вимкнений телефон на тумбу і сідаю поряд з ліжечком Злати. Онука спить, смішно закинувши пухкеньку ніжку на бильце ліжка. Така кумедна, сопить уві сні. Ми з нею увесь день гралися, і я нарешті відчув себе дідом, а не меблями у квартирі.

З кухні долинають голоси. Це Галина і Тарас, що привіз продукти, тихо про щось гомонять. Я був здивований, коли дізнався, що Тарас не просто помічник Арсена, а й син Галини. І усі троє знайомі дуже давно. Та подробиць я не розпитував.

Тарас мене вразив. Такий приємний і зібраний молодий чоловік, відповідальний і чемний. А те, як він спілкувався з матір’ю, аж дряпало мені серце. Втім, як і тон Галини, яким вона говорила до сина. Маргоша так з Настусею ніколи не розмовляла…

Розмова затихла біля вхідних дверей. Клацнув замок — Тарас, лишивши покупки, пішов вже. Я зітхнув, підводячись зі стільця. Вже досить пізно, час вкладатися. Я спав у кімнаті онуки, на дивані, хоча Галина наполягала, що це вона тут няня. Та я спішив насолодитися часом із Златою, і не хотів пропустити і хвилинки поруч із нею.

У двері кімнати тихенько пошкрябалися.

— Сергію Івановичу, ви ще не спите? — дуже тихо прошепотіла Галина.

— Ні, — озиваюся я і йду до дверей. — Злата спить, а я оце тільки зібрався вкладатися…

— А вечеря? — її очі сміються, коли я виповзаю зі свого сховку в дитячій і виходжу у коридор. — Арсен сказав, щоб я не забувала і вас годувати…

— Та я не хочу, — за звичкою відмовляюся, але саме цієї миті в животі бурчить, нагадуючи, що сьогодні я лише снідав.

Галина сміється ледь чутно і виразно вказує у бік кухні. Слухняно бреду в це її царство смачної їжі і апетитних ароматів, сідаю за стіл і спостерігаю, як вона вправно жонглює столовим приладдям, сервіруючи для мене стіл.

— А ви? — прохоплююся раніше, ніж встигаю про це подумати.

— Ну, на відміну від вас, я таки обідала, — зі сміхом відповідає вона.

— Повечеряйте зі мною, — і знову слова вилітають з мого рота раніше, ніж я їх устигаю обдумати. Додаю якось надто жалібно, — Будь ласка…

Галина наче завмирає на мить, потім знімає свого фартуха і бере ще одну тарілку. Собі. Чомусь у мене занадто швидко калатає серце. Вік, схоже, бере своє. Перенервував через Маргошу, от і маю…

З Галиною приємно вечеряти удвох. Оце вперше за два дні коло нас не крутиться Злата. Вона цікава співрозмовниця, і дуже мила жінка. І турботлива — усе підкладає мені щось на тарілку, і лише найапетитніші шматочки. Так лише Настуся робила, і то потайки від матері. А щоб отак відкрито…

— А ви давно Арсена знаєте? — питаю, нахвалюючи крильця, що наче з реклами мультипечі. Аж не віриться, що людина може приготувати таку красу вдома.

Галина сміється, підсуває до мене ближче кухлик із соусом.

— Та років тридцять! Я переїхала з сином у їхній дім, ну, де вони жили, коли він у перший клас пішов. Такий смішний був хлопчик, але навіть у сім років був чемним. Все рвався мені допомотги — я ж сама жила, я і Тарас. То сміття винесе, то за хлібом мені збігає.А як Тарас в садок пішов, то міг і забрати його з садочку. Спочатку з садочку, а потім зі школи. І домашку йому робити допомагав Арсен, я ж між двома роботами розривалася…

— А ваш чоловік? — питаю і сам собі язика кусаю, бо не гарно такі питання ставити.

— Маєте на увазі батька Тараса? — вона сумно посміхається. — А він як почув про дитину, то кудись швидко втік. Тому я сама весь час. — зітхає стиха, але на обличчі її посмішка. — Були чоловіки, але усім заважав Тарасик. Тож я їх виганяла, мені син дорожчий за всіх чоловіків світу.

— Розумію, — шепочу під носа, — Я й сам… Дитина для мене важливіша за все, тому…

— Терпите? — гірко питає вона, і я лише киваю.

Мовчимо кілька хвилин, кожен про своє, а потім я додаю, ніби вибачаючись за свою нерішучість.

— Я боявся, що як щось — то мені не дозволять зустрічатися з Настусею. А зараз… Та пізно вже щось змінювати. Кому я треба тепер? От і живу… Терплю…