8. Дві няньки

Сергій Іванович

– Так, тату, дивись! Ось тут гроші готівкою і карта, про всяк випадок – нехай буде, раптом готівка закінчиться. Пін-код карти я тобі написала ось на останній сторінці блокноту, щоб не забув. Тут же Златчина медична карта, а ось я записала усі номери телефонів: педіатр, сантехнік, ЖКХ, водопровідник, доставка їжі…

– Настусю, ну я ж не немічний старигань, – сміюся, а самого аж трусить від хвилювання.

Та я не показую цього, не хочу, аби моя дитина нервувала перед поїздкою. Все буде добре, все обов’язково буде добре. Тим більше, що я лишаюся з онукою не сам…

Няня вже приїхала. Якась знайома Арсена, приємна така жіночка, Златочка одразу її вподобала. Настя казала, що Галина Марківна вже лишалася із Златою, то онука до неї звикла. Вони удвох сидять в дитячій, граються, доки Настуся проводить мені фінальний інструктаж.

Настя змінилася. Впевненішою стала, спокійнішою. Без тіні Маргоші, що затуляла моє сонечко, вона сяє у повну силу, і навіть посмішка її яскравіша. Подивишся на неї – і бачиш її чоловіка поряд, що береже її, турбується про неї. От недарма теща казала, що з гарним чоловіком жінка розквітає, а з поганим – тьмяніє і сохне. Завжди казала, мені докоряючи… То лише потім я зрозумів, що дісталася мені не жінка, а гарпія, і не вона біля мене всохла і потьмяніла, а я коло неї. Та вже пізно було кудись втікати – Настуся народилася, моє світло у віконечку.

Як довго я її чекав! Вже й сподіватися перестав. Мої однолітки вже з дітьми в м’яча ганяли й в школу вели, а ми все з Маргошею удвох… Аж ось вона й народилася, а я… А я втратив останню надію втекти від моєї п’явки. Ох, нагрішив я десь в минулому житті, коли в цьому мені в покарання дісталася Маргоша! А матір, царство їй небесне, все повторювала, що жінку треба серцем вибирати, а не тим, чим я обирав… Не послухав матір, то й маю…

Та що вже тепер? Настуся виросла, а я… Та кому я треба в п’ятдесят сім? Одне щастя в житті – дивитися, як росте Златочка, та як моя дитина розквітає поруч з хорошим чоловіком.

Ось і зараз, Арсен підійшов, і Настуся одразу посміхнулася. Дивиться на нього з таким теплом у погляді, якого я й не бачив ніколи. Та і він на неї поглядає з ніжністю, турботливо, за плечем її стоїть, а здається – від всього світу закриває одним тільки поглядом. Так в очах і читається, що за неї він не те що планету – Всесвіт на вуха поставить.

– Сергію, наші номери у вас в телефоні, номер мого помічника теж. Коли що – ви дзвоніть, не соромтесь. Тарас в курсі, ваш номер теж є в нього, тому…

– Та ви не хвилюйтеся, ну що ви? – вдаю, що трішки серджуся, але в глибині душі так приємно, що вони так турбуються.

– Тату, я ж тебе знаю, ти ж мовчатимеш, щоб нікого не напружувати, – доня так лагідно мене за руку бере, в очі зазирає, але видно, що ледь стримує посмішку.

– Все буде добре, і зі мною, і із Златою. Он, в неї дві няньки, я, та Галина Марківна, – бурчу удавано, та доня бачить це, пирхає.

– В Злати дідусь, а няня – то не для Злати, а для дідуся, – регоче Настуся. – Бо забуде поїсти, або економитиме гроші собі на вечерю…

– А ось і дідусь, – чується з коридору веселий голос Галини, і вони із Златою заходять в кімнату. – Златочка до дідуся проситься, я перепрошую, якщо завадила…

– Ні-ні, не завадили! – посміхається Арсен, пропускає її уперед.

Вони впливають до кімнати удвох: Галина несе Златочку і якісь неймовірні аромати, ніби з кондитерської. Онука тягне до мене ручки… От як тут буркотіти? Розпливаюся, як морозиво на сонці, підхоплюю малу.

– Діда! Лю! Діда!

– Моє ж ти золотко, і діда тебе любить! – аж сльози навертаються. – А пішли покажу квіточку, дивися, в мами квіточка на столі, така ж гарна, як і ти!

Чую краєм вуха, як Настуся наставляє няню, аби не лише Злату годувала, але й мені нагадувала за їжу. Галина запевняє, що турбуватиметься і про мене, незгірш за малу дитину і в її голосі чутно посмішку. Та сердитися на таку надмірну увагу немає сил.

Ніколи про мене ніхто так не турбувався, як зараз…

 Настя

У вагоні затишно. Тепле світло тьмяної лампи ллється зверху, відкидаючи м’які тіні на темно-сині стіни купе. Потяг мірно постукує колесами, гойдає нас, як у колисці. У вікні миготять вечірні пейзажі — чорні ліси, змережані рідкими ліхтарями села, а подекуди — темрява без жодного вогника.

Я сиджу, обпершися на подушку, закутавшись легким пледом. За вікном усе спокійне й нерухоме, але всередині мене тривожний неспокій. Я не знаходжу собі місця. Уперше залишила Злату на кілька днів. Розумію, що вона в надійних руках — з нею залишились тато і няня, яка знає все про режим і вподобання дитини. Але щось усе одно щемить у грудях.

Арсен кладе долоню на мою руку. Його пальці теплі, м’які, від них ніби йде якась енергія, що підбадьорює мене, допомагає розслабитись. 

— Вона в безпеці, — тихо каже він. — І ми будемо на зв’язку щодня. Можеш навіть по відео з нею говорити, щойно захочеш.

Я киваю, хоч розумію, що мені більше потрібне не відео, а її запах, її рученята, що тягнуться до мене, її смішний голос, коли вона вигадує нові слова.

— Ти не можеш не хвилюватися, — додає Арсен, —  я розумію, що ти мама, а вона така крихітна. Можеш говорити про все, що тебе хвилює. Я вислухаю. 

Його голос заспокоює. Потяг гойдається все плавніше, і я трохи розслабляюся. Дивлюся, як Арсен дістає з рюкзака пляшку з водою і цукерки. Простягає одну мені. Я усміхаюсь.

— Розкажеш про своїх однокласників? — запитую, щоби відволіктись.

Арсен хмикає, зручно вмощується на полиці, схрестивши ноги.

— Мій клас був строкатий. Іван, наприклад, який запросив мене, завжди був активістом. Усе організовував — концерти, поїздки, навіть бойкот учительки біології. Тепер він працює помічником депутата. Холостяк, досі не одружився, хоч зустрічався з величезною кількістю дівчат. Каже, що досі шукає свою половинку. 

— Цікаво, — відгукуюсь я, зробивши ковток води. — А хто ще буде?