7. Зустріч однокласників

Настя

В кімнаті тихо. Я сиджу в кріслі біля вікна, тримаючи чашку теплого чаю в руках. За вікном згущуються сутінки, і на шибках вже видно відблиски ліхтарів. Злата спить у своїй кімнаті — температура спала, обличчя знову стало спокійним, щічки трохи порожевіли. Усе наче повертається в норму, і я можу нарешті дозволити собі трохи видихнути.

Арсен сідає навпроти, на м’який диван, в руках тримає чашку кави, яку щойно приготував. Його погляд спокійний, але уважний. Мені здається, він щось обмірковує, зважує на думці, перш ніж заговорити.

— Настю, — нарешті озивається він, тихо, майже пошепки, ніби не хоче порушувати тишу. — Я давно хотів запитати… Той хлопець, від якого Злата… він знає, що в нього є донька?

Я дивлюсь на нього, трохи стискаю пальці на чашці. Здається, я вже звикла до таких питань — їх ставили лікарі, сусіди, навіть моя мама. Але від Арсена це звучить інакше — не з осудом, не з цікавістю, а з тривогою й якоюсь особливою участю.

— Його звати Любомир, — відповідаю я після паузи. — Ми познайомились на вечірці у університетському гуртожитку. Все було красиво — до першого тесту на вагітність. Як тільки він дізнався, що я чекаю дитину, зібрав речі й поїхав за кордон. Сказав, що не готовий. І зник. Більше я його не бачила й не чула. Жодного дзвінка, жодного повідомлення.

Я обережно ставлю чашку на підвіконня і дивлюся на темне скло, у якому відбивається моє обличчя.

— Тож ні, він не знає, як виглядає його донька. І навряд чи колись поцікавиться. А в графі “батько” я записала “Сергіївна”. На честь мого тата. Він хороша людина. Мені здалося, що Златі буде краще мати такого батька — хоча б на папері.

Арсен киває. Дивиться мені просто у вічі, серйозно, з тією самою глибокою зосередженістю, з якою він мовчки сидів тієї ночі біля ліжка моєї дитини.

— Тоді скажи мені ось що, — його голос стає ще м’якшим. — Ти не заперечуватимеш, якщо я офіційно усиновлю Злату? Я вже знаю, що люблю її як рідну. І якщо вона згодна називати мене татом, то я хочу бути ним по-справжньому. Не просто дядьком, не добрим знайомим, а її батьком.

Моє серце стискається. Я згадую, як сьогодні Злата, прокинувшись після обіду, простягла до нього руки й тихо прошепотіла: “Тату…” Малій ніхто не говорив, як його називати. Вона сама так відчула.

— Я не заперечую, — кажу я стиха. — Буду дуже вдячна.

Він трохи нахиляється вперед, ставить свою чашку на журнальний столик. Останнім часом він багато працював, якась важлива судова справа. Виглядає втомленим, але, здається, процес завершився на користь його клієнта.

— Настю… Я також думав про те, що буде далі. Ми подали заяву в РАЦС, ти проходиш обстеження, лікарі порадили підлікувати невелике запалення, а потім будемо пробувати... Але я не хочу, щоб ти почувалася ніби у пастці. Якщо ти, після народження дитини, зустрінеш когось, у кого справді закохаєшся, захочеш бути з ним — я не стоятиму на заваді. Ми можемо розлучитися, офіційно. Дитина залишиться зі мною, але ти завжди зможеш бачитися з нею, бути для неї мамою. Я навіть прошу тебе про це.

Я слухаю, і мої очі повільно наповнюються слізьми. Він такий чесний. Такий ніжний, навіть у своїй відстороненості. І водночас — глибоко нещасний. Я ніколи не думала, що чоловіки можуть так тяжко переживати втрату коханої жінки. 

— Але якщо ти захочеш залишитися… — його голос тремтить на мить. — Ми зможемо жити разом хоч і все життя.  Це був би найкращий варіант для дітей.  Жити як союзники. Як друзі. Як родина. Просто не як закохані. Я не зможу покохати когось ще після Наталі. Це було би неправильно. Ніби я зрадив її пам’ять.

Я витираю сльози долонею і усміхаюся йому.

— Мені підходить такий варіант, — відповідаю після невеличкої паузи. — Можливо, я теж не готова знову закохуватись. Після того, як стала непотрібною тому, кого так кохала. Я дійсно не хочу знову відчути щось подібне…

Він не каже більше нічого. Просто тихо встає, підходить ближче й накриває мене пледом. 

 — Якісь холодні вечори, —  каже і прикриває вікно.  — Тобі треба берегти здоров’я. 

Такий турботливий, такий ідеальний у всіх відношеннях чоловік… Але мені раптом стає некомфортно поруч із ним. Лише на мить. Згодом це минає. 

“Я маю це зробити заради Златки, — кажу я собі. — Вона має вирости щасливішою, ніж я…”

Арсен

Ранок починається уже досить звично: кавоварка шелестить, розливаючи по кухні запах свіжозмеленої арабіки, а я гортаю телефон, напівслухаючи, як Злата щось лепече у своєму дитячому стільчику, наминаючи  молочну кашу. Її голосок дзвенить, немов маленький дзвіночок, викликаючи у грудях  нове  для мене відчуття домашнього тепла. Раптом телефон дзвонить. Номер незнайомий, але це звичне явище, клієнти передають мій номер одне одному, тож із такого раптового дзвінка може вирости важлива справа. Та я відповідаю без особливої охоти, трохи досадно переривати родинний сніданок. 

– Арсене? Це ти? – голос здається мені знайомим, але я не одразу впізнаю, хто дзвонить, та за мить він, ніби зрозумівши все, представляється. – Це Іван Короленко. Ти мене пам’ятаєш?

Я усміхаюся. Звісно, пам’ятаю. Івана важко забути – веселий, з постійними витівками, він колись був душею нашого класу. Ми не бачилися, напевно, з моменту похорону класного керівника. Тобто років п’ятнадцять тому.

– Привіт, Ваню. Що за честь для мене удостоїтися твого дзвінка?

– Та ось… Уяви, цього року двадцять років після випуску. Ми зібралися з кількома однокласниками й вирішили зробити щось особливе – зустріч у Карпатах. Знімаємо будиночок на базі біля Верховини. Чисте повітря, шашлики, ватра, всі діла. Ну і ти мусиш бути.

Я застигаю з чашкою в руці. У голові одразу проносяться справи: робота, документи, весільна метушня, лікарі. Настя. Злата. Якось не до того.

– Ваню, я не знаю… У мене скоро весілля, – озиваюся невпевнено. – Справа серйозна, не до розваг.

 — Весілля… А Наталя? — здивовано запитує він.