6. Розлита кава

Арсен

Злата така маленька і беззахисна… І так схожа на маля, що могло би бути у нас із Наталею, якби хвороба не забрала її в мене… Дивлюся на дитину, що спить у ліжечку, яке моя дружина з такою ніжністю обирала, і відчуваю, як у грудях, там, де колись була лише Наталя, знов теплішає, ніби хтось увімкнув в промерзлій машині пічку.

Настя змучена, і я ще в момент, коли відправив її спати, вирішив не будити дівчину. Нехай відпочине. Важко, напевно, самій і дитину доглядати, і заробляти гроші на життя? Вона має відпочити, врешті, мені не важко посидіти біля малечі. Тим більше, що після уколу Злата спокійно спить.

Торкаюся кінчиками пальців Златчиного чола. Обережно, аби не розбудити. Прохолодний… Температура знизилася… Це добре, я теж можу трішки подрімати поряд з її ліжечком. Але сон не йде, і я просто дивлюся на малу, на її золотаве волоссячко і кирпатий ніс, і аж чотири зуба, що видно у привідкритому роті. Злата посопує, а я згадую усі ті книжки про виховання дітей до трьох років, що ми з Наталею читали, готуючись до батьківства. Стільки інформації, але в жодній з книжок не було й слова про те, що ти готовий дивитися на сплячу дитину годинами, непорушно завмерши поряд, а в серці буде стільки ніжності і тепла.

І це чужа дитина! Донька випадкової дівчини, що просто дуже схожа на Наталю… Можливо, в тому і річ? Можливо, якби Злата була дитиною когось чорноволосого і кароокого, смаглявого і абсолютно не схожого на Наталю, я би не реагував так гостро?

А якби це була моя власна дитина?

Серце стискається лише від однієї цієї думки. І я продовжую чатувати біля дитячого ліжечка, відганяючи від Злати погані сни. Аж до світанку.

Настя влітає в дитячу, ніби ніндзя — беззвучно і стрімко. Здалося навіть, що й повітря не ворухнулося, коли вона промчала повз, завмерла біля Злати.

— Вона спить, — шепочу я, дивлячись знизу вгору в її заспані і трішки перелякані очі. — Температура не підіймалася. Трішки ніс закладений, здається, але кашлю немає. З нею все добре, вона просто спить.

Видихає, аж плечі опускаються. Їй полегшало, напруга відпустила. Вона дивиться на мене так… Таким поглядом… Навіть описати важко, але в її очах вдячність і полегшення, відлуння пережитої тривоги, якась провина і подив. Ніби вони не вірить… Мені?

— Я подумав, що тобі треба поспати, — тихо шепочу, поглядаючи на Злату, що морщить носа, ніби їй заважають наші ледь чутні голоси.

Встаю, тихенько, аби не зашаруділи джинси або не скрипнув стілець, жестами кличу Настю за собою на кухню. Коли ми вже вийшли з дитячої, зачиняю двері і додаю неголосно:

— Вона усю ніч спокійно собі спала, тому я тебе не тривожив. Тобі також потрібен відпочинок, а я сьогодні вільний. Хотів до перукаря, але то дурня — перенесу на вечір і висплюся, — говорю, а сам ставлю на вогонь джезву, аби зварити нам обом кави. — Тому ти себе не картай, я ж можу поспати і вдень, а тобі це важко організувати…

— Дякую, — шепоче Настя, а погляд її все ще лишається тим самим, глибоким і багатогранним. Лише провини там трішки поменшало, а вдячності стало майже безмежно.

— Для мене це, насправді, в радість, — слідкуючи за водою, говорю і говорю, аби заповнити цю несподівану незручність звуками свого голосу. — Ми так мріяли про дитину, ну, з Наталею… Ми готувалися заздалегідь, і я наперед налаштувався, що буду часто отак, як сьогодні, чергувати вночі — так це назвемо. На щастя, я вже не так і потрібен для того, аби компанія жила і працювала, тож зміг би пропустити кілька днів на роботі без шкоди для всього процесу, — вода кипить, кава піниться у джезві і я швидко знімаю її з плити. — Тому без проблем сьогодні прочатував усю ніч…

— Я народжу тобі дитину, — рішуче і урочисто промовляє Настя.

Кава ллється повз чашку, а я дивлюся на неї очима, що миттєво затягло туманом.

— Що?

— Я хочу народити тобі дитину.

Настя

— Я б могла… народити для тебе дитину, — тихо повторюю, і голос мій не тремтить, хоч у грудях усе зсередини стискається. — Якщо ти все ще хочеш.

Арсен не відразу озивається. Його пальці стискаються, ніби намагаються втримати в собі хвилю думок. Він бере рушник і механічним жестом витирає  пролиту каву. Потім повільно піднімає погляд на мене.  Мовчить ще кілька секунд, а тоді обережно підходить до мене, не відводячи очей.

— Настю… — промовляє тихо, майже пошепки. — Ти навіть не уявляєш, що для мене значать ці слова…

Я намагаюся вловити, що саме він відчуває — вдячність? надію? розгубленість? Його рука торкається мого плеча, легенько, з якимось дивним трепетом, ніби боїться зруйнувати довіру, яка виникла між нами.

— У мене є одна умова, — каже. — Я хотів би, щоб ми одружилися. Тимчасово, лише формально. Щоб дитина… наша дитина… ніколи не почувалася іншою. Щоб вона знала, що має маму і тата, як усі. А після народження ми можемо розлучитися. Я не буду прив’язувати тебе до себе.

Я дивлюся на нього довго. Його очі не відводяться, він говорить серйозно. 

— Але дитина буде твоєю? — питаю я, м’яко, але прямо.

Він киває.

— Це буде дитина… моя і Наталі. Але я не хочу, щоб ця дитина росла сиротою… Я хочу, щоб у неї була мама. І ти… Ти могла б нею стати. Не як сурогатна мати, ні. Ти могла б бути для неї справжньою — такою, якою вже стала для Злати. А Злата була б її старшою сестричкою. 

Я зітхаю. У грудях важко. Я ніколи не думала, що житиму в чиїйсь квартирі, народжуватиму дитину не від кохання, а з почуття вдячності. Але в цих словах — така глибока повага, така щира турбота, що я не можу йому відмовити.

— Сестричкою? — перепитую,  нервово стискаючи долоні.

— Я усиновлю її, якщо ти дозволиш. Вона стане моєю донькою. Буду дбати про неї завжди. Житло, освіта, підтримка — усе буде. Я не хочу, щоб ти чи вона залишались самі.

Серце стискається, я ледь стримую сльози. Це не кохання. Але це… доброта. Це безпека. Можливо, я зможу почати життя з чистого аркуша…