5. В епіцентрі бурі

Сергій Іванович

— І цей бевзик отак просто відпустив моїх дівчаток! — голос Маргарити звучить плаксиво і розпачливо, але я знаю, що це все лише гра на публіку. — Уявляєш, я приходжу додому, а онучечки моєї немає, і донечки немає…

Не можу втриматися, пирхаю під ніс. Ох і актриса! Хтось, хто не знає Маргошу, може б і повірив в цю виставу, але вже точно не я. Маргоша зиркає на мене лютим поглядом, не забуваючи схлипувати у телефон своїй невідомій слухачці, і замахується рушником. Вона стоїть задалеко, і я знаю, що вогкий рушник не долетить до моєї спини. Та все ж вислизаю боком з кухні, де Маргарита комусь удавано страждає телефоном через втечу Настусі. Услід мені таки летить рушник, та я встигаю зачинити двері, і він з неприємним ляскотом вписується в тонке ДВП, яке закриває дірку, де мало би бути скло. То Маргоша тиждень тому сварилася на Настю через те, що Златочка впустила чашку, і від тої відбилася ручка. Ну, і в процесі сварки та сама безручкова чашка полетіла у стіну. Однак Маргоша мала проблеми з прицілюванням, тому влучила в скло в кухонних дверях.

Таки треба купити скло та поремонтувати двері…

Дивлюся на сірий квадратик ДВП, що затуляє дірку в дверях, мов пластир — глибоку подряпину на руці, і не можу не думати про те, що усе моє життя — як оці двері, в яких зяє діромаха від нестриманності Маргоші. Старі пошарпані двері з вибитим у гніві склом… А з кухні чується: “От скажи мені, Катрусю, от за що мені це все? Я ж для них, а вони…”

Ясно. Ковальчучка. ЛІпша подружка, яку Маргоша вічно поливає брудом поза очі, а в очі ллє мед і єлей. І Катря Ковальчучка вірить їй, ділиться своїми переживаннями. Та, я впевнений, позаочі, миє кісточки незгірш за мою дружиноньку.

З Ковальчучкою вони можуть тріпати язиками довго. Тому спокійно йду в наш кімнату, дістаю телефон і набираю Насті повідомлення.

“Що ти там, дитино? Все нормально?”

Настуся відповідає швидко. “Все добре, татку. Погуляли, вечеряємо. Златка сонна, то вкладатиму спати скоро”.

В них усе добре… Це найголовініше! Цей її роботодавець молодець, все вірно зробив! Коли він зранку прийшов до нас, аби поговорити про те, що  заважає Настусі працювати в повну силу, я, чесно кажучи, трішки здивувався. Не чув я, щоби роботодавці, та ще й у віддаленому форматі, отак додому до працівників ходили, бо, як він там сказав, “через стрес не вкладаються у графік”. А цей ось прийшов…

Арсен цей мені сподобався. Грунтовний такий хлопець, серйозний. Видно, що Настю він поважає, цінує її роботу. І переживає, що вона в оцій нашій божевільні зашивається. Я й сам переживаю сильно, та вдіяти нічого не можу. Маргоша не дає…

З Арсеном ми добре так поговорили. Він запропонував, а я й погодився, що на корпоративній квартирі Насті буде краще. Добре, що фірма таки велика, та має оці корпоративні квадратні метри. Бо я вже думав розмінювати житло, аби дитина жила окремо, без Маргошиних вічних причіпок і нотацій. Особливо приємно було, що він, Арсен цей, навіть адресу дав, де та квартира є, і дозволив до Настусі в гості ходити. “Вона там як на орендованій, чи ж забороняє орендодавець орендарям гостей запрошувати? Тільки ви дружині адресу не кажіть, — посміхнувся так з розумінням, — Бо Маргарита Романівна й там Анастасії життя не дасть”. Так сказав Арсен, а я й згоден був з ним. Маргоша така, їй тільки дай шанс…

Ніби диявола прикликав подумки. Двері з тріском розчиняються, і в кімнату влітає Маргоша. Видно, Ковальчучці ніколи довго говорити, то тепер мені спектакль дивитися…

— Сірожа! Як ти міг відпустити цю невдячну?! — от, усе, переді мною можна обійтися без фальшивих сліз.

— А я мав її до батареї прикувати, чи що? — бурчу під носа, — Вона вже доросла…

— Дурепа вона! — Маргоша нарізає кола кімнатою. — Безвідповідальна дурепа! Вся у тебе! Таке ж неадекватне!

Про адекватність я би посперечався, та мовчу.

— І навіть адреси не лишила! — Маргоша, схоже, обрала вдавати мігрень, бо вже за лоба схопилася. — І ти не спитав! О що ти за батько?

— Поганий, — зітхаю. — Вона казала, що подзвонить пізніше… — Маргоша знову тре лоба, і я користуюся нагодою, ніжним голосочком вуркочу. — Ну, зіронько моя, квітонько, не рви серденько! Давай, приляж! Я тобі зараз ліків принесу, водички…

— Чаю! — чи то квилить, чи то наказує Маргоша і картинно влягається на диван.

Я киваю, поправляю їй подушку і швидко втікаю на кухню робити чай. Здається, минулося. Хоча б на сьогодні…

Настя

Я вже давно перестала рахувати, скільки днів минуло з того моменту, як Арсен залишив ключі й тихо зачинив за собою двері. Життя поступово входить у звичне русло, наскільки це взагалі можливо в новому домі, з дитиною на руках і незрозумілим відчуттям тепла в грудях, що залишилось після його погляду.

Злата швидко звикла до нового простору — їй подобається кімната з кольоровими шпалерами й іграшками, яких вона раніше  не бачила. Я щодня дякую подумки за це — не вголос, не йому, а просто... у повітря, у кухонну тишу, коли розмішую цукор у чаї.

Він телефонує. Часом. Стисло питає, чи все гаразд, чи нічого не потрібно. Я завжди відповідаю, що все добре. І мені справді здається, що так і є.

Але цього вечора щось іде не так. Злата неспокійна ще з обіду — вередує, не хоче їсти, лягає раніше, ніж зазвичай. Я торкаюся її щічки — гаряча. Міряю температуру — тридцять вісім і шість. Даю жарознижувальне, потім обережно беру її на руки, тримаю так, ніби це може зняти жар. Але година минає — і цифри не змінюються.

Я трохи розгублена. Телефоную нашій сімейній лікарці, але телефон поза зоною.  Злата гарячіє, а я просто стою біля ліжечка, наче прив'язана страхом. Перебираю в пам’яті народні способи зняття жару. Але страшно — вона ще така маленька… Може, ліки подіють пізніше? 

Раптом дзвонить телефон. На екрані висвітлюється номер Арсена. 

— Привіт. Як ви там?

Його голос, як рятівне коло. Я хапаюся за нього.