3. Нічне листування

Настя

“Привіт, — читаю в месенджері. — Я не здамся надто нав’язливим, якщо побажаю вам із Златою добраніч?”

Чомусь мені на очі навертаються сльози. Певно, від отого “я не здамся нав’язливим?”

Бо, виявляється, він перша людина в моєму житті, яка запитала мене про це. Всі — батьки, вчителі та викладачі, шкільні та університетські подруги, навіть Любомир, батько Злати, ніколи не цікавились, що я відчуваю і що мені потрібно. Може, це була моя вина. що я ніколи не озвучувала своїх потреб, не говорила, що мені подобається, а що ні, була безвідмовним виконавцем, про що б мене не просили…

“Дякую, — відповідаю я. — Вам теж на добраніч.”

“Можна й на “ти”, — пише він і ставить смайлик. — Я ще не дуже старий. Хоча, мабуть, з точки зору такої юної дівчини, таки трохи підстаркуватий…”

“Ну і я не така вже й юна,” — зізнаюсь я.

“Тобі ж років вісімнадцять — дев’ятнадцять?”

“Двадцять два”, — відповідаю, трохи повагавшись. 

“Між нами шістнадцять років різниці, — пише він.  — Якщо брати дитинство, то маля, якому рік, як твоїй Златці, і сімнадцятирічний старшокласник — це два різні світи. А для дорослих людей це ніби й не надто вражаюча цифра… Тож на “ти”, добре?”

“Добре”, — відповідаю я. 

“Мені здається, ти якась сумна, — пише Арсен.  — Мабуть, важко все тягнути на собі?”

І тут мене прориває. Я пишу довге повідомлення, в якому розповідаю про своє життя, про конфлікти з батьками, про неможливість знайти роботу, аби з’їхати від них. Що моя однокласниця Діанка, яка, подібно до мене, стала самотньою мамою, залишила сина батькам, а сама поїхала в Київ “жити своє краще життя”, як вона сказала. Я ж так не можу, бо мене замучить совість. Але і продовжувати це безрадісне існування теж не в силах… Пишу, пишу, ковтаючи сльози, і лише, коли усе відправляю, на мене накочується хвиля сорому. Що я наробила! Вивалила на першого зустрічного усі свої проблеми, винесла сміття з хати, як сказала б мама.

Швидко збираюся все видалити, але бачу, що Арсен уже прочитав мою історію і пише відповідь. 

“Вибач, що скаржусь, — гарячково набираю я. — Просто я трохи втомилася, відпочину і стане краще. Буду пробувати позитивне мислення… Якщо не можеш змінити світ навколо себе, то зміни себе, і світ зміниться теж…”

“Позитивне мислення — дурня, — відповідає Арсен. — Може, вам розміняти квартиру і роз’їхатися з батьками? Ти ж співласниця? І ви з донькою тут зареєстровані? Я можу допомогти, я ж юрист. Грошей не візьму…”

“Ні!!! — я ставлю одразу кілька знаків оклику. — Так я точно не зроблю!”

Знаю, як батьки люблять цю квартиру, скільки вклали в неї своїх сил. Як раділи, отримавши її. Якщо я посягну на святе — мене зненавидять, викреслять зі свого життя. Я не хочу цього. Ні в якому разі. 

“Тоді є ще один варіант, — відповідає він. — Давай я зараз все обміркую,  а завтра скажу тобі, що придумав.”

“Мені нічого не потрібно, — швидко відповідаю я. — Ну, може, хіба хтось із ваших знайомих шукає працівницю на віддалену роботу…”

“Ми на “ти”, забула? — він ставить смайлик. — Давай так, ти не турбуйся ні про що, я в усьому розберусь. Завтра наберу тебе, десь годині о десятій, ти будеш удома?”

“Так, мабуть,” — трохи розгублено відповідаю я. 

“От і добре. Будь удома. Чекай дзвінка. А зараз витри сльози і лягай спати. Все розрулиться, я тобі обіцяю.”

Я слухняно витираю сльози.

“Дякую”, — пишу і ламаю голову, чому він так переймається моєю долею? Якщо через ті свої плани з народженням дитини, то я ж йому категорично відмовила. Тоді чому? Що йому від мене потрібно?

“Я просто хочу трохи покращити свою карму, — він ніби читає мої думки і відповідає на запитання, які я не поставила. — Добраніч, Настю”

Вже лежачи в ліжку, я ще раз уважно перечитую наше листування. Шукаю підвох, якесь подвійне дно. І не знаходжу. Зрештою мої очі заплющуються, і я засинаю…

 Арсен

Я відкладаю телефон убік, і замислююся. Ця дівчинка, Настя… Було в ній дещо, майже незбагненно, містично знайоме мені. Знайоме так давно, що я вже й пригадати не в силах, звідки це знаю. Та ця наша нічна переписка смсками, в темряві, в нічний час, коли місто за вікном спить, а всесвіт стискається до розмірів крихітного підсвіченого квадратику мобільного телефону, на якому літери передають емоції і думки. І ти чуєш їх голосом людини, що тисне відправити… Це було вже зі мною давно.

Щоправда, тепер в моїх руках не цеглинка “Нокіа” з підсвіченим екраном два на два сантиметри. Екран Айфону чималенький, і світиться він яскравіше. Та от відчуття… Вони ті ж самі, надважливі… життєво важливі…

Колись давно, ще у старших класах, ми так само уночі обмінювалися смсками з Наталею. Давно, у іншому житті, коли усе здавалося таким простим, і не було нічого важливіше, аніж її коротке: “На добраніч”.

Ця Настя, дівчина з коляскою і дивовижною малечею, що назвала мене татом… вона не лише зовні нагадувала її, мою долю, мою кохану, моє серце. Вона й писала так само. Ті ж самі речення, те саме шкодування про відвертість. І навіть ця дурня про позитивне мислення. Ох, скільки ж разів Наталя казала, що буде його практикувати. Особливо під кінець, коли вже стало ясно, що не допоможе ніщо інше…

Зітхаю, заплющивши очі. Болить… Скільки часу минуло…

А скільки його треба, того часу, аби навчитися жити без серця? Моє давно вже поховано під двометровим шаром землі, в красивій труні з трояндою на забитій цвяхами кришці. А в грудях — пустка. Суцільна пустка з фантомними болями в тому місці, де колись була вона.

Наталя… Моя перша і остання любов. Моє русяве диво з синіми, як води Дніпра, очима і тихим голосом… Я не зустрічав більше таких, як вона…

…до сьогодні.

Перевертаюся на живіт, ховаю обличчя у подушці. Думаю, як допомогти дівчині, а думки все розбігаються. Все крутяться навколо її синьоокої донечки Злати. І в нас із Наталею могла би бути така принцеса, якби не хвороба, що вкрала її у мене. Триклята хвороба, що забирає найкращих. Наталя була найкращою.