2. “Ніяк не можу відпустити”

Настя

Арсен зголошується підвезти мене додому, хоч я й відмовляюсь. Але він складає візочок і ховає в багажник, а я зі Златою на руках сідаю на заднє сидіння. 

— Ви ж не ображаєтесь на мене?  — раптом питає він.

— Ні, — відповідаю я. 

  — Психолог сказав, що в мене фіксація на дружині, — пояснює він, поки ми їдемо до мого будинку. — Це значить, що я ніяк не можу її відпустити. І жити далі. 

  — Розумію, — кажу я. І думаю про те, що так само не могла відпустити свого колишнього. Мабуть, навіть більше не через кохання, а через образу на нього. Я весь час думала, що не заслужила на те, щоб залишитись отак, самій з дитиною. А він навіть ніколи не захотів побачити Злату. Ну я й не наполягала.

 — Я думав, думав і вирішив, що якщо матиму дитину, мене відпустить…

 — Можна всиновити, — я вже якось починаю проникатися його проблемами. — Часом матері залишають немовлят у пологовому…

 — Ні, — каже він. — Я хочу власну дитину. Мою і Наталину. Перед тим, як робити опромінення, вона заморозила свої яйцеклітини. На майбутнє. Бо думала, що одужає і  ми скористаємося послугами сурогатної мами…

Тепер мені доходить, що він мав на увазі, коли пропонував, щоб я народила йому дитину. 

 — Ви хотіли запропонувати цю роль мені? 

 — Мабуть, це була дурна ідея, і я вас налякав, — каже Арсен. — Вибачте.

 — Та нічого,  — я усміхаюсь. Златка притулилася голівкою до мого плеча і заснула, заколисана тихим гудінням мотору.  — Не налякали. Мені незручно, що ви зробили мені такий подарунок, а я нічим не можу допомогти вам. Однак я не уявляю, як це — відмовитися від власної дитини і віддати її. Назавжди. Ні, для мене це неприйнятно. 

 — Мабуть, якби я був жінкою, то для мене теж було б неприйнятно, — погоджується Арсен. 

 — Але є жінки, які цим займаються на професійній основі, то, думаю, вам варто звернутися до них. Правда, здається, така послуга коштує недешево…

— Та гроші для мене не проблема, — з якоюсь досадою відгукується він.  — Я просто не хочу, щоб люди знали, що це дитина, народжена сурогатною мамою. Раптом її потім будуть дражнити або ще щось. Я думав одружитися, ну, звісно, фіктивно. Пожити разом до народження малюка і трохи згодом. А потім розлучення, і дитина залишиться з татом..

Я знизую плечима. Думаю, що ідея якась дивна. Але в кожного свої таргани в голові. 

 — Може, дати оголошення в інтернет?  —  знову пропоную.  — Раптом знайдуться бажаючі…

 — Хтозна, — каже він. — Буду думати далі…

Машина спиняється біля мого під’їзду. 

 — Може обміняємося телефонами? — питає Арсен. — Просто так, раптом вам буде щось потрібно, я можу допомогти. 

 — З ремонтом візочка?  — жартую я. 

 — Він новий, думаю, проблем не буде. Але іноді треба допомога чоловіка, особливо якщо жінка живе сама. 

Я не кажу, що живу з батьками. Чомусь здається, що в такому разі він подумає, що я не самостійна. Тому я диктую йому свій номер.

 — Оце так, — Арсен весело сміється. — А я досі не знаю, як вас звати.Ото роззява…

 — Анастасія, — кажу я. — Можна просто Настя. 

 — Гарне ім’я, — він занотовує його в телефон, а потім набирає мій номер.

Телефон у сумці починає дзвонити, я вимикаю його, але Злата вже прокинулася, здивовано дивиться навколо. 

 — Бі-бі, — каже вона. Тоді дивиться на Арсена. — Тато?

 — Дядя, — виправляю я.

 — Хай кличе, як їй хочеться, — каже Арсен з якимось сумом в голосі. — Отже домовились? Якщо у вас виникнуть якісь проблеми, наберете мене, добре?

 — Так, дякую, — кажу я і виходжу з автівки. На вулиці вже майже стемніло. Арсен дістає з багажника новий візочок, розкладає його, гладить по голівці Злату.

 — Бувай, — він усміхається їй, а потім дивиться на мене. — Приємно було познайомитися, Настю.

 — Мені теж, — кажу я. — Добраніч.

 — Добраніч…

Коли я відчиняю двері під’їзду, щоб завезти візочок досередини, то мимоволі озираюся через плече. І бачу, що Арсен досі стоїть на тому самому місці біля машини. В темряві не видно його обличчя, та здається, він дивиться мені вслід…

***

Залишаю візочок у “передбаннику”, зробленому для двох сусідніх квартир, і, сподіваючись, що батьки дивляться у вітальні серіал, тихенько прокрадаюся до нашої з донькою кімнати. Але вже відчинивши двері, чую позаду суворий мамин голос:

 — Ну і хто то був?

 — Ти про що? — я впускаю малу в кімнату, і вона біжить до своїх іграшок. Моє серце калатає, мало не вистрибує з грудей. Схоже за відчуттями, як було тоді, коли мама застала мене у дванадцять років з сигаретою в роті. Мені було просто цікаво, нічого більше, і не сподобалось, і палити я не почала після того. Але мама тоді дала мені ляпаса і три дні не розмовляла зі мною, хоча я всі ці три дні просила в неї вибачення і присягалась, що більше навіть в руки не візьму цигарку.

Чи буде вона мене бити зараз?

Але все ж щось змінилося. Бо мені не дванадцять, а двадцять два.

Мати не б’є мене, лише міряє лютим поглядом:

 — Знову зійшлася з тим…?

 — Ні, він поїхав з міста, ти ж знаєш, — відповідаю я, голос мій трохи тремтить. 

 — Значить, вирішила нового коханця завести? І не соромишся з дитиною на побачення волочитися?

 — Мамо, Арсен — не мій коханець. Ми тільки сьогодні познайомились, — я готова провалитися під землю, так неприємні мені її розпитування

 — Он як, сьогодні познайомились, і він уже тебе на машині возить, дорогі подарунки робить… Не знала я, що виростила хвойду! 

 — Я не хвойда, в мене був усього один чоловік,  ми збиралися одружитися, і ти це чудово знаєш. Навіщо ти увесь час мучиш мене? — в мене на очах уже стоять сльози. 

Мама немов живиться моїми переживаннями. Скільки разів я збиралася мовчати, зберігати спокій, не вестися на провокації. І здавалося, якийсь час усе було добре,  я вже думала, що вона змінилася, стала добрішою, що тепер у нас дружна любляча сім’я, про яку я завжди мріяла…