1. Як усе почалося

 Настя

 — Зараз будеш гуляти, люба. Ми вже майже приїхали.

Навряд чи дитина, якій недавно виповнився рік, розуміє, що означає слово “майже”. Вона продовжує вередувати, і я відчуваю себе такою безпомічною, що сльози навертаються на очі.

Я згадую сварку з матір’ю, після якої вхопила дитину і пішла гуляти, аби не зірватися й не наговорити їй чогось непоправного. Вона дорікала мені, що всі доньки її подруг вдало повиходили заміж, зробили кар’єру, одна я сиджу у них з татом на шиї, без роботи, без чоловіка, ще й з “нагуляною” дитиною. Це були несправедливі звинувачення, тому що я заощаджувала на собі, сиділа ночами за ноутом, виконуючи погано оплачувані завдання з біржі фрилансерів, аби моя дитина мала все необхідне. Ще й купувала продукти і вносила свою частку за комунальні послуги. І все одно мама була невдоволена, бо я не вписувалася у її бачення “доньки, успіхами якої можна хвалитися”...

 — З горем пополам закінчила універ, роботи не знайшла, бо залетіла, а він женитись не захотів… Не на того напала! А я казала — роби аборт!

 — Мамо, не кажи такого при Златі, — обурилась я.

 — А що Злата? Вона нічого не розуміє ще. А мине пару років, спитає: “Мамо, а де мій тато?” 

Чомусь ці слова мене особливо зачепили. Тоді я й побігла стрімголов, штовхаючи перед собою візок із здивованою донькою. Це зараз вже втомилася і захекалась і стишила ходу, вишукуючи в парку вільну лавочку, щоб сісти, випити води, випустити малу з візка. Але, як на зло, на всіх лавках сидять люди — то юна парочка, старшокласники, не інакше, що тримаються за руки, і я не хочу псувати їм цю ідилію першого кохання… То дві бабусі, які неодмінно почнуть зі мною розмовляти, виховувати Златку, простягувати їй карамельки… А на одній із лавок  —  самотній чоловік середнього віку, не схожий на алкаша, але він якось занадто уважно дивиться на мене, тож я проходжу повз, втомлено штовхаю той візочок вибоїстим асфальтом, розмальованим у “класики”.

 Колись і я була маленькою дівчинкою і гралася в цьому парку з подружками в “класики”. І в “резиночку”... А тепер розмірковую про те, чи потягну я, якщо зніму однокімнатну квартиру. Певно, ні. Хіба кімнатку у якоїсь літньої жінки, яка пускає до себе квартиранток-студенток. Але навряд чи хтось захоче взяти під свій дах квартирантку з малою дитиною… Златка погано спить, вночі часто прокидається, плаче, а вдень тягне до рук усе, що треба й не треба… Отже, все ж окрема квартира… Тих жалюгідних дев’ятисот з хвостиком гривень “дитячих” навіть на продукти не вистачить. А мій “фріланс” з настанням літа зовсім захирів, та й восени заробітку не вистачить навіть на комуналку…

Шукати справжню роботу? Мама ще не на пенсії, вона любить свій методичний кабінет і не погодиться залишити його, щоб сидіти з онукою. В садочок наша черга, якщо все буде добре, підійде ближче до трьох років Златки. Няня? За які фінанси? Якщо я піду працювати по спеціальності, в школу, то, як молодий спеціаліст, отримуватиму хіба мінімалку…

 — Мамо, дити, дити! — Златка гецає щосили у своєму візочку, і в одну мить я розумію, що щось не так, мені перехоплює подих від страху, а вже наступної секунди я бачу, що старенький візочок, куплений на “барахолці”, не витримав вибриків моєї активної дитини, і одне колесо відламалося й самотньо лежить трохи віддалік. 

Я беру його й намагаюся приладити на місце, але нічого не виходить. Вірніше, як тільки я приставляю колесо і намагаюся їхати далі, воно відвалюється знову…

На моїх очах закипають сльози. Златка, ніби відчувши мою втому і безпорадність, теж починає пхинькати. 

І раптом позаду мене лунають кроки. Хтось легенько торкається мого плеча.

 — Дозвольте я допоможу, — промовляє м’який чоловічий голос. 

Я озираюся і бачу перед собою того чоловіка, якого хвилину тому помітила на лавочці.  У нього приємне, відкрите обличчя, темне волосся,  сірі замислені очі. Якого він віку, одразу й не скажеш, виглядає досить молодим, проте якщо уважніше придивитися, видно невеличкі зморшки в кутиках очей і легку сивину на скронях. Він не схожий на злодія або маніяка, але якби навіть і був схожий… Мені немає куди подітися, бо я припнута до цього бісового зламаного візочка. 

 — Дякую,  — бурмочу я. 

 — Візьміть дитину, зараз все зроблю, — він киває на Злату, яка принишкла і з недовірою дивиться на нього. 

Я розстібаю пасок і беру малу на руки. 

Він одним вправним рухом ставить на місце колесо, чаклує над ним, щось провертаючи туди-сюди… І — о диво!  Клятий візочок впевнено стає на всі свої чотири точки опори. 

 — От і все, — незнайомець усміхається. — Але потім хай ваш чоловік замінить кріплення. Їх можна замовити в інтернеті. Бо ці розхиталися, колесо може відвалитися знову.

 — Добре, — відповідаю я. 

Злата вивільнюється з моїх рук і впевнено стає на ноги, потім, перш ніж я встигаю її зупинити, підбігає до мого співрозмовника. Дивиться на нього, піднявши личко, уважно і зосереджено. 

Потім запитально промовляє:

 — Тато?

 — Злато, треба казати “дядя”, — виправляю я. 

Але вона вперто стоїть на своєму:

 — Та-то, та-то, та-то!

 — Вона ще тільки вчиться розмовляти, — ніби виправдовуюсь я. 

 Чоловік раптом присідає навпочіпки біля Златки і усміхається їй:

 — А що ти ще вмієш говорити?

Але вона засоромлюється і тут же втікає та ховається за мене. 

 — Дякую, — кажу я, лівою рукою гладячи Златку по білявих кучериках, а правицею тримаючись за ручку візка. — Ви нам дуже допомогли, я й не знаю, що б робила з цим колесом…

Він чомусь уважно дивиться на мою руку. Потім переводить погляд на моє обличчя:

 — Ви не образитесь, якщо я вас про дещо запитаю? Я не залицяюся до дівчат на вулицях, просто ви дуже схожі на мою дружину, от я й звернув на вас увагу…

Якщо це все ж підкат, то якийсь дивний. Хоча, може, він дійсно нічого такого не має на увазі. Є ж нормальні чоловіки на світі, хоч вони ще мені й не траплялися…