4

Якийсь час молоді люди сиділи в тиші, притулившись одне до одного, мов давні знайомі.

— Дякую вам, — врешті-решт, відгукнулася Камелія, поглянувши на чоловіка з щемливою теплотою.

— Я-я-я н-нагадав в-в-вам йо-його? — тихо запитав той, не випускаючи її з обіймів.

Попри те, що відповідь йому була відома, він мовчки чекав. Знав, що дівчині потрібно висловитися — вона цього потребувала.

— Так, — промовила зажурена молодиця. — Щойно ви увійшли до кафе, то відразу ж посміхнулися. Це було так мило й невинно... Ваша поява нагадала мені батька. Те, як він посміхався, коли повертався додому... Як він радів, опинившись на рідному порозі... Але... — по щоці скотилася одинока сльоза, яку Камелія швидко стерла. — Він більше ніколи не прийде... І я хочу вірити, що все це не даремно. Що його жертва була не даремною... Знаєте, я ж ніколи не звинувачувала тих, хто повернувся. Хоча й боліло — пекло... Та я знала, що вони не винні, що їм пощастило більше, ніж моєму батьку. Кожен з вас, — дівчина поглянула на Олексія очима наповненими вологою: — герой. Ви гідні жити... Варті щастя, бо заплатили за нього занадто велику ціну. На жаль, я не можу допомогти вам забути той жах, що ви пережили. Не можу вилікувати душу й тіло. Але мені під силу висловити свою вдячність і повагу до вас. В пам'ять про...

Так і не змогла закінчити. Сльози покотилися щоками, мов рясний дощ. Олексій більше не стримувався — пригорнув маленьку голівоньку до своїх грудей. Він відчував біль Камелії й понад усе прагнув полегшити його. Це було йому знайоме, бо страждання давно стали його постійним супутником.

— Вибачте за... за це все...

Погляд Камелії проникав під шкіру чоловіку. Він блукав всередині нього, мов тихий шепіт ласкавого вітру. Торкався невидимих струн душі, грав на них, ніби тільки для цього й був створений. Він обпалював своєю чистотою. Зігрівав теплом серце, що встигло покритися кригою.

— Н-не в-в-вибачайтесь... Ц-це за-зайве, — заперечив молодик.

— А знаєте про що я щойно подумала? — На вродливому личку з'явився натяк на посмішку. — Ви знаєте моє ім'я, а самі так і не назвали своє. Познайомимося? Якщо ви, звісно, не проти, — Камелія сором'язливо опустила очі, періодично поглядаючи на чоловіка з-під пухнастих вій.

Проти? Якби в нього запитали чи хотів би він змінити минуле й ніколи не йти в "Барні Бо", то молодик закричав би на весь світ одне-єдине слово — ні. Дівчина поряд з ним за короткий проміжок часу стала такою потрібною, що він боявся зурочити й втратити цього яскравого метелика.

Обережно заправивши пасмо волосся Камелії за вухо, чоловік тихо відповів.

— О-о-олексій.

— Приємно познайомитися, — дівча протягнуло долоньку. — А я Камелія, — помітивши здивований блиск в лазурних очах, вона вдалася до пояснень: — уявімо, що ми не знайомі. Хоча, якщо замислитися, то так воно і є. Я ж бо нічого про вас не знаю... Ой, — стріпонулася, мов налякане пташеня. — А можна перейти на ти? Після мого рюмсання якось не зручно... Але якщо ви не згодні...

Ствердний кивок замість відповіді.

— От і чудово, — дівчина засовалася на місці, несподівано зрозумівши, що й досі знаходиться в обіймах чоловіка.

Олексій зрозумів все без слів і опустив руки.

Далі полилася тиха, проте щира, розмова. Нещодавні незнайомці пізнавали одне одного, розповідаючи про себе й своє минуле. Ділилися мріями, таємницями й переживаннями. І було це легко, невимушено, немов між людьми, що зустрілися після довгої розлуки.

Не відомо на скільки б затягнулася ця зустріч, та Олексій помітив як дівчина здригнулася, мов від протягу. І тільки зараз він зрозумів, що вже досить пізно, а в небі світить сріблястий місяць. Ось так буває, коли тобі приємно товариство людини.

— Т-т-тобі х-холодно? — співчутливо запитав у квіточки. — В-в-же з-з-здається пізно...

— Ох, точно, — виголосила Камелія після того, як дістала телефон із сумочки та поглянула на дисплей. — Опівночі... Так швидко час пролетів.

— Т-ти д-д-далеко зві-звідси жи-живеш? — Голос чоловіка був щедро наповнений турботою. Він твердо вирішив провести красуню додому. І відмову молодик не збирався приймати. Такий вже він був впертий.

Лукаво посміхнувшись, Камелія грайливо промовила.

— Якщо хотів провести мене додому, то мені доведеться тебе розчарувати. Ми вже тут.

— Т-т-тобто? — Олексій вже нічого не розумів. Якщо це якийсь жарт, то він геть не смішний. Були й інші думки з цього приводу, але йому не хотілося на них зациклюватись.

— Це мій будинок, — дівчина вказала рукою на одну з багатоповерхівок, біля яких вони весь цей час були.

Чоловік здивовано вигнув брови.

— А ч-ч-чому н-не го-говорила р-р-раніше?

— Так ти ж не запитував. Але тепер знаєш.

Олексій замислено почухав потилицю. Зрештою дійшов висновку, що квіточка все правильно зробила. А нащо ж показувати де живеш незнайомцю?

— Т-т-тоді на-на-надобраніч... — Хотів ще щось додати, та не зміг. Боявся здатися набридливим.

— На добраніч, — дівчина потягнулася до щоки Олексія й, подумати тільки, поцілувала.