1

Зима, весна, сонце та літо... Змінювалися пори року й погода за вікном, але життя зупинилося. Воно завмерло між четвертою та п'ятою годиною ранку одного зимового дня.

Хтось пішов на зустріч небезпеці, але так і не повернувся, залишивши по собі гіркоту від страшної втрати. Але були й ті, кому пощастило стати символом незламності та героїзму й з'явитися на рідному порозі.

Проте чи дійсно їм пощастило, чи повернулася лише фізична оболонка: скалічена, зламана, деформована?

Вони не скажуть правди.

І лише темна ніч побачить біль в очах, що втратили свій блиск. Почує страшний крик розтерзаної душі, яка назавжди втратила спокій. Відчує страждання тіл: їх муку та агонію...

Таких історій багато. І всі вони різні, але водночас однакові. Немов скопійовані шаленцем, що забажав зламати долі цвіту нації — підрізати крила дивовижним янголам, що поклали на вівтар свою молодість і силу.

Одним із них був Олексій.

Молодий чоловік мав дивовижну вроду. Його світло-русяве, майже сріблясте, мов місячне сяйво, волосся м'яко  спадало на лоб, а ніжно-блакитні очі нагадували озерця. Обличчя — гарне, завжди привітне. Він був високим, широкоплечим, статним. Фігура струнка та підтягнута, а на руках та ногах натреновані м'язи, що надавали чоловіку впевненості. Таких красенів ще пошукати треба...

Однак багато чого змінилося після його повернення. Не врода, ні. Вона залишилася незмінною.

Змінився він сам. Став тривожним, перестав довіряти людям та зненавидів жалість.

Олексій розумів, що така правда життя, та вдіяти з собою нічого не міг. Кожного разу, коли йому нагадували про каліцтва, чоловіку нестерпно пекло.

А чи він сам не розумів? Хіба ж не бачив того, що з ним зробив підлий ворог?

Він знав. Усвідомлював, що більше ніхто й ніколи не погляне на нього із захопленням так, як це було раніше.

Та хто при здоровому глузді зацікавиться чоловіком, який ледве ходить? Тим, хто й двох слів не може зв'язати докупи через кляте заїкання?

Все... Все тіло поранене. Але ж і душа... Її тендітна натура страждає самотніми ночами, не дозволяючи заснути. Вона знову й знову нагадує про минуле. Те, де зі ста лишився один, який нині схожий на зламану іграшку. Чи варто було ставити себе на карту?

Так, так і ще раз так.

Якби Олексію запропонували повернутися назад у той зимовий ранок, він би ще раз пішов назустріч ворогу. А інакше як? Хто порятує знедолених, хто захистить від вражеської навали?

Ми не потрібні нікому. Які б солодкі речі не лунали з екранів, правда незмінна — ми одні. Допомоги немає, є тільки гра, де люди — ресурс. Їх не шкода...

Неприємно? А хто говорив, що правда має присмак цукрової вати? Вона гірка, як дикий полин.

Можливо, у когось вона інша. Але ті, хто пройшов шлях захисника знають все... Ці титани пізнали те, про що ніхто з нас навіть не здогадується. Втім, вони мовчатимуть. Не наважаться розбити рожеві окуляри.

Чому? Бо більшість людей не повірить.

Кому потрібна незручна правда?

І нехай це питання повисне в повітрі без відповіді, адже в кожного вона своя.

Повернімося краще до Олексія.

Цієї ночі чоловік знову не спав. Його мучив головний біль і флешбеки... Страхітливі картини виринали з підсвідомості кожного разу, коли він заплющував очі.

Якби ж міг, то обов'язково б відмахнувся від них, мов від набридливих консультантів у магазині... Однак те, що заховано глибоко всередині вже не відпустить. Весь час тягнутиме свої бридкі щупальця й радітиме стражданням своєї жертви.

Молодий чоловік повільно підвівся з ліжка й стомленим кроком посунув до шафи.

Йому було важко лишатися в чотирьох стінах, тож він вирішив подихати свіжим повітрям. Можливо, спогади бодай трохи притихнуть, дадуть крихту омріяного спокою...

Нахабний обман. Проте іншого виходу немає.

Олексій поглянув на одяг. Хотілося віддати шану полеглим братам, обравши піксель. Але існувала велика ймовірність, що його цуратимуться, будуть обходити стороною. Суспільство вдосталь настраждалося від дій деяких індивідів.

Він ненадовго замислився. Однак вже за кілька хвилин потягнувся за зеленим одягом. Молодий чоловік знав, що це більше, ніж вбрання — це його друга шкіра. А хіба ж можна відмовитися від самого себе?

— Синку, — відгукнулася мама, коли Олексій стояв на порозі, одягаючи берці. — Куди ж ти зібрався? — маленька жіночка з коротким каштановим волоссям та добрими очима сплеснула в долоні. — Сьома ранку, а ти навіть не поснідавши...

Чоловік зупинив потік її слів.

— М-м-м-мамо, я п-п-прогуляюся. Т-так потрібно. — Обернувся і зникнув за дверима, пропускаючи повз вуха шквал умовлянь рідної людини.

Потрібно повітря, інакше ніяк. Думки зводять з розуму... Крики відчаю, що лунають в голові чимраз гучніше намагаються вирватися на волю. Та не можна цього допустити, бо вони знищать залишки самоконтролю, а це гірше смерті.

Щойно Олексій опинився на вулиці, попрямував до лави на дитячому майданчику. Проте не дійшов всього кілька кроків, натомість спинився й замислився. Між брів пролягла глибока складка, а в кутиках очей з'явилися маленькі зморшки.