Глава 19. Нарешті вдома

Знайомі вулиці манили пройтись по них. Сонячне проміння лоскотало зелене листя у поселенні, що за такий короткий час стало їй справжнім домом.

На Пра-дереві розпускались нові зелені листочки, а жителі Зеленого Розколу прикрашали вулиці. Схоже, щоготувалось святкування. 

Знайомий голос, що роздавав накази змусив Аліну посміхнувшись змінити маршрут.  Та вона не єдина змінила напрямок, Міка застиг на місці нерішуче переминаючись з ноги на ногу.

– Ти не підеш? – Спитала вона друга.

– Я стільки років псував дядькові нерви. Він терпляче спускав мені з рук всі мої витівки, а я жодного разу навіть не подякував за те, що він для мене зробив, – сказав Міка.

Війна нарешті змусила друга подорослішати і зрозуміти яких помилок він припускався раніше.

– Він любить тебе.

– Я знаю. – Склавши кулаки, Міка рушив в сторону Андеіла. І вона вирішила не заважати їхньому діалогу.

Вона мовчки йшла по Дубовій вулиці. Ноги були наче скуті і ледве сунулись. Якісь внутрішні сумніви гризли її з середини, та щойно вона побачила знайомі двері вони зникли.

Дзвіночок привернув увагу двох жінок, що стояли біля стійки. Їх очі наповнені сльозами не вірячи вдивлялись в її обличчя. А вже за хвилину – вона була у їх обіймах.

– Вас очікує серйозна розмова, юна леді, –  взявши себе в руки сказала Нель.

– Обов’язково. Та я думаю, що і сама все розповім, згодом.

– Міка.. – Рія тихо перервалась так і не насмілившись до кінця задати питання.

– Цей шибайголова, скоро прийде. Він затримався по дорозі.

Нель з посмішкою подивилась на Рію. Схоже, ці двоє встигли добряче здружитись за її відсутності.

– Тепер, все буде добре, – сказала Нель.

І Аліна хотіла вірити в це...

Жінки розпитали її про все і вона терпляче розповідала, пропускаючи деякі моменти. Міка врятував її з’явившись. 

Нарешті вирвавшись із цупких рук, вона втекла. Їй так хотілось побути в тиші, а ще хотілось спати.

Зупинившись на порозі будинку, вона посміхнулась.

– Ну от я і вдома...

******

Вона багато працювала. Руки самі просились в роботу, після стількох днів.

Вона знову днями пропадала в лісі, збираючи компоненти, а вночі  працювала в лабораторії. Життя поверталось на своє місце і вона була задоволена цим. 

Аптека знову працювала, Нель та Андеіл нарешті помирились. А Міка і Рія готувались до весілля. 

Тінь прийшов через три дні. Він виглядав цілковито щасливим.

– Ти знаєш, я не буду зла на тебе, якщо ти будеш жити в лісі, – сказала вона йому. – Двері мого дому завжди відчинені для друга.

– Я знаю, – відповів він.

Час повільно тік, життя налагоджувалось та дещо досі не давало їй спокою.

Вночі їй часто снились блакитні ображені очі. А зранку вона прокидалась розгубленою і знесиленою.

– Ти повинна знайти його, – сказав їй одного вечора Тінь.

Вони повертались з чергової вилазки Аліни за компонентами. Сонце давно сховалось за верхівками дерев і Тінь проводжав її додому.

– Я йому не потрібна.

– Не почувши, не дізнаєшся.

Вони вийшли на заднє подвір’я будинку і вовк зупинився не рушаючи далі.

– Де ж мені його шукати?

– А ти слідуй за серцем. Воно само приведе тебе до нього. – Переконавшись у її безпеці, він зник серед дерев. 

Вона вирішила, що одразу після весілля друзів поїде до столиці і знайде його. Яку б відповідь вона не почула.