Глава 18. Купа нюансів

Вони сиділи на лавці біля лікарні. Міка десь роздобув для неї чашку її улюбленого бергамотового чаю і вона з насолодою повільно його пила. 

Місто повільно оговтувалось від бійні, що ще недавно пронеслась по вулицях міста.

– Де тебе носило весь цей час? Я шукала тебе, – спитала вона в друга. 

– Де я тільки не був. В першу чергу я понісся в сторону кордону з кочівниками. Там  я побув з місяць. Ось цю штуку, – він показав на шрам, – мені подарував один з кочівників. 

– А потім? 

– А потім мене занесло в Діндалін. Тут я познайомився з одним військовим, можливо ти чула  Матаас.

Аліна згадала, де чула це ім’я. В голові виник образ правої руки Алека. 

Точно... 

– Чула. Коротко відповіла вона. 

– Він вербував бажаючих на місію. І я погодився без роздумів. 

– Хто б сумнівався, – ховаючи хитру посмішку сказала Аліна. 

– Еей, то ти хочеш знати де мене носило весь цей час чи ні? – Швидше з грайливістю почав сперечатись Міка. 

– Ну звісно. Я уважно слухаю. 

– Ну ось, так краще. Так от, про що я. Матаас вербував людей на місію і я погодився. Добровольців розіслали по різних містах Тарборона, збирати інформацію в тилу ворога. Робота така собі, чесно кажучи.

– Розвідка значить... Ось чому тебе ніде не бачили і нічого не чули. 

– Довелось добряче постаратись, щоб не розкрити себе. Мені непогано пригодились знання про кочовиків, – Міка посміхнувся. 

– Ти прикидався кочівником? 

– Я був чудовим кочівником. 

По сходах на вулицю повільно спустився Тінь. Схоже, вовк нарешті відпочив і був готовий до нових звершень. 

– Передай цьому недоумку, що якщо викине подібне ще один раз, я відгризу йому ноги, – сказав Тінь при цьому клацнувши зубами біля ніг Міка. 

Аліна посміхнулась, все починало повертатись на свої круги.

– А твій чотирилапий досі має паскудний характер. Та я на навіть встиг за ним засумувати, – усміхнувся Міка і спробував погладити Тінь, та той вивернувся з під руки і зірвався на біг. 

– Я нарешті можу залишити тебе в надійних руках. Не переймайся я скоро повернусь, – почула вона задоволене пищання. 

– Коли ти плануєш повертатись? – спитала Аліна у Міка. 

– Владнаю ще деякі справи і одразу додому. Вже не можу дочекатись. 

Мрійлива посмішка розповзлась на обличчі друга, думки перенеслись далеко від столиці. 

– Я скоро повернусь. Якщо що, чекай мене в палаті. 

Вона передала другу чашку з недопитим остигшим чаєм і повільно направилась в середину госпіталя. По дорозі на вулицю вона дізналась, де знайти Елеонор і тепер направлялись прямо в її палату з надією, що дівчина вже опритомніла. 

Палата була порожньою... Їй стало страшно. Невже вона не встигла, невже щось зробила неправильно. Вона брела по коридору, шукаючи очима хоч когось з медперсоналу, та в теперішньому безладі всі були при ділі. 

Вона повернулась в свою палату і з якимось спустошенням осіла на ліжко.  

Тепер коли все це минуло, чи зможе вона жити так як і раніше?  

Двері відчинились без стуку. Всередину притиснувся хтось, кого не було видно з за величезного букету .  

– Нарешті ми тебе дочекались, – почула Аліна муркотливий голос. 

Букет успішно приземлився поруч з нею на ліжко. Астафаль і Елеонор стояли тримаючись за руки. 

– Я така рада, що з тобою все в порядку, –  посміхнулась Аліна. 

– Завдяки тобі. Дякую, що врятувала Елеонор, – сказав Астафаль. 

– Тут ще добре потрібно подумати, хто кого врятував, – усміхнулась Аліна. – Схоже, що Елеонор добре знала, що робить. 

Дівчина сором’язливо посміхнулась, від чого на її обличчі проступив рум’янець. 

– Я багато часу провела в бібліотеці, по проханню Астафаля, шукала інформацію і дізналась дещо про зв’язок. Німфи називають це єднанням душ,  даний зв’язок дає значні переваги  носіям. Обмін думками, здатність відчувати місцезнаходження один одного, а також можливість обмінюватись ресурсами. Головне правильно його розвивати, – Елеонор усміхнулась. 
 

– Це пояснює, чому німфи такі небезпечні, – усміхнулась Аліна.

– Але не пояснює, як будувати такі зв’язки, – нахмурившись сказав Астафаль. 

– Можливо, це і на краще, – сказала Елеонор, беручи нареченого за руку. 

– Можливо, ти і права. Що ж, не сміємо більше тебе затримувати, відпочивай. Дякуємо тобі за все, – сказав Астафаль Аліні. 

Коли диск порталу проковтнув закохану пару, Аліна вперше згадала про Алека. Схоже, що ельф хотів їй щось сказати, та поява Міка перервала його.

Вона відправилась його шукати, однак так ніде і не знайшла. А воїни яких вона розпитували або не знали Алека, або не могли сказати де він знаходиться.  

Розчарована вона повернулась в палату і просиділа там до вечора, аж поки до неї не прийшов Міка. 

– Завтра  зранку я нарешті повертаюсь додому. Ти зі мною? – Спитав він. 

– Ти ж знаєш мою відповідь, – сказала вона. 

– Я вирішив уточнити, мені здавалось, що  твої плани могли змінитись. 

– Тобто? 

– А як же ельф, що  був тут зранку? 

– Алек... Між нами нічого немає. 

– Нехай. Тоді я зайду по тебе зранку.

Друг залишив її наодинці з думками. Вона  крутилась на ліжку, не в змозі заспокоїти рої думок, що літали в голові. 

А коли світанок нахабно закинув перші промені у вікно, єдине що вона вигадала – це залишити записку на вахті, якщо її хтось шукатиме.