Глава 12. Діндалін

Аліна

Алек поводився дивно. Аліна звикла, що ельф мало розмовляв і різко змінював свої плани та емоції. Та сьогодні, він перевершив себе. Їй зовсім не хотілось супроводжувати його і витрачати дорогоцінний час,  купу якого вона вже і так витратила.

Коли портал перекинув їх у місце призначення, вона налаштувалася побачити гірські масиви або ліс. Та натомість, опинилась на охайно вимощеній  гладким білим каменем широкій вулиці.

Навколо розкинулось величезне місто з білого каменю. Яскравим контрастом кидались в очі елементи виконані з червоного дерева, яким щедро були оздоблені двері, вікна та фасади будівель, що здіймались в декілька поверхів обабіч вулиці. 

Ліхтарі яскраво миготіли освітлюючи місто, що  повільно тонуло в сутінках.

Попереду виднілось Пра-дерево, воно було величезним. В порівнянні з ним, дерево з Зеленого Розколу було кушем. Пра-дерево розкинуло свої широкі віти в різні сторони і здавалось осиротілим без листя. 

– Де ми? – намагаючись роздивитись побільше деталей спитала вона Алека. Тінь підступив до неї ближче і притиснувся до ноги, коли біля нього проходила шумна юрба.

Здавалось це місто жило  в іншому світі – де не розгорнулась війна. 

– Дозволь представити тобі Діндалін – столицю Древендуму. – промовив Алек, а потім взяв її за руку і повів за собою. 

Аліна розгублено слідувала за ельфом, а поруч тихо порикував Тінь, жест Алека прийшовся йому не до душі. У Алека були великі і теплі руки, він впевнено вів її по вулиці, у напрямку до Пра-дерева, і чим ближче  вони підходили, тим видніше їй було високі стіни замку. 

Велич білої фортеці змусила Аліну затамувати  подих. Високі стіни, арки, виті колони сполучені між собою і густо обвиті квітучими ліанами. Подібної краси вона не бачила ніколи.  

– Куди ти мене ведеш? – знову спитала вона. 

– Скоро побачиш, – відповів Алек не озираючись і продовжив свій шлях. 

– Мені  це все не подобається, – роздалось невдоволене бурчання вовка в голові. 

– Не повіриш, але мені також, – відповіла вона продовжуючи слідувати за Алеком. 

Чомусь, вона досі так і не насмілилась забрати руку. І цей зв’язок дивним чином надавав їй упевненості в тому, що все буде добре і вона в безпеці. 

Коли вони підійшли до вхідних воріт у фортецю, Аліні стало моторошно. Вона не знала чого їй чекати у столиці і чому Алек привів її сюди, а щось всередині  підказувало, що тут вона знайде відповіді на питання які її турбують. 

Охоронці на вході схилили голови  впускаючи їхню компанію всередину, що немало здивувало її. Про те що Алек не пересічний воїн вона здогадалась ще тій в’язниці, коли Кітер намагався дізнатись цілі які переслідує Алек. 

 Всередині було ще красивіше, Аліна розкрила рот роздивляючись шовкові гобелени, що висіли на стінах, красиві портрети у позолочених, а може і золотих рамках.  Неймовірні вазони з живими квітами прикрашали коридори і дарували відвідувачам свої пахощі. Із високих вікон, що здіймались аж під стелю, простягався неймовірний вид на місто, що сяяло всіма відтінками райдуги. 

Вони піднімались по крутих сходах вверх, аж поки, Алек не звернув у вузьких коридор, що впирався в цілком непримітні двері. 

– Я цілком серйозно прошу тебе мовчати упродовж наступних декількох хвилин. Не задавати дурних питань, не перебивати мене і зробити так, щоб ніхто не помічав твоєї присутності, – сказав їй ельф.  

А потім різко відчинив двері і увійшов всередину. А там рівними рядами простягалися ряди стелажів забиті книгами, сувоями та манускриптами. За єдиним столом, який вона побачила, сиділа дівчина. 

Русяве волосся було заплетене у неохайну косу, наспіх перекинуту через плече, декілька пасм вибились біля обличчя та лізли в очі, і дівчина заправила їх за вухо. На обличчі в неї були окуляри, в руках вона тримала фоліант і  уважно його вивчала навіть не помітивши присутності сторонніх. 

– Елеонор,- тихо промовив Алек, та його слова рознеслись по приміщенню бібліотеки наче грім. 

Дівчина здригнулась і випустила з рук  сувій, що до цього міцно тримала в руках.

– Алек... – вона ривком підвелась з-за столу і кинулась до ельфа, міцно його обіймаючи. – Я так рада  тебе бачити. Дякувати Небу ти цілий і неушкоджений. – Дівчина випромінювала  радість.