Глава 10. На чийому боці правда

Вони опинились в таборі. Світанок починав вимальовувати горизонт, небо світліло і зорі на ньому повільно згасали. Воїни які прокинулись, наче мурахи снували між рядами наметів. Алек допоміг їй дійти до власного намету і завів всередину, ноги погано її слухались. Тінь ішов поруч, кидаючи на неї співчутливі, жалісливі погляди. 

– Вибач, що змусив тебе так довго чекати на допомогу. – Вже в сотий раз лунали його слова в голові. 

– Все нормально. Я жива, на волі і це головне. – Їх мовчазний діалог тривав вже декілька хвилин. Алек залишив їх всередині намету і кудись пішов. Вона чула глухі окрики і шум табору який згортався. 

Ельф повернувся тримаючи в руках миску з їжею, від якої апетитно підіймалась пара. Аліна проковтнула слину і поморщилась від тупого болю, що миттєво охопив шию. 

– Поїж. – Сказав він і знову вийшов, залишивши миску поруч з лежаком, на якому сиділа Аліна. 

– Чому він? – Спитала вона у Тінь, обережно проковтуючи першу ложку каші. 

– Більше нікому тебе рятувати, – відповів вовк і сперечатись з ним вона не могла. – Що з тобою зробили? Чому? – Спитав він нарешті. Гіркота в його голосі засмутила Аліну. Він не був винуватий у тому, що трапилось. 

– Я не зможу розповідати два рази. Зачекай, скоро все дізнаєшся, – відповіла вона. 

Алека не було довго, вона встигла з’їсти кашу, пройтись по намету, врешті решт присівши на стілець поруч з столом, почала дрімати. Алек влетів у намет  і переповнений почуттями штовхнув другий стілець, від чого той, з гуркотом, перекинувся і вивів Аліну з дрімоти. 

– Що б йому, – прошипів він, присідаючи на лежак. 

Їй було незручно і незвично бачити Алека таким. Зазвичай холодний та відсторонений ельф, не міг опанувати свої емоції. Він глибоко вдихнув, затамував подих і видихнув, потім різко звернув всю свою увагу на неї. 

У його погляді було щось до болі колюче, від чого їй стало соромно. Вона опустила голову, ховаючи відблиски сліз, які непроханими гостями вирішили  навідатись до неї.

– Сьогодні я безперечно не в гуморі. Ти не послухалась мене минулого разу і результат побачила. Я не бажаю чути ані вибачень, ані пояснень. Мені потрібна інформація, вся котрою ти володієш. Розкажи все, що почула поки була у таборі ворога. 

– А що буде потім? – Спитала вона тихо, врешті впоравшись з собою, підвела на нього погляд. 

– А потім, ти відправишся в академію, де тобі і місце. З мене досить пригод, я впевнений, що Кітер пробачить мені, не до кінця виконане прохання. Але воно ніколи б не закінчилось успіхом, зрозумій нарешті, ти ніколи не знайдеш свого друга, – різко випалив Алек. 

Слова обпекли їй вуха, наче найбрудніша лайка з усіх, які їй довелось коли небудь чути. Огидний клубок дер їй у горлі, а очі знову заступила пелена сліз. 

– Можливо і не знайду, може моя затія і даремна. Але поки я особисто не пройду кожен шматок поля битви і не знайду хоча б найменший доказ загибелі Міка, я буду його шукати, бо він цього заслуговує, – відповіла  вона. 

Вони сиділи мовчки, не сміючи порушити тишу. Важке дихання вовка поруч з Аліною видавало занепокоєння.  

– Не спіши з висновками, тримай емоції під контролем. – Лунали його слова в неї в голові. 

– Я все ще чекаю на відповідь. – Врешті порушив мовчанку Алек. 

Аліна заплющила очі,  пригадуючи дні проведені після розмови з Тінь. Неприємне відчуття нудоти підкотило до горла та зібравшись з силами, вона почала розповідь. 

*************

За  тиждень до подій

Тінь зник у невідомому напрямку залишивши її знову один на один з собою, у цій клятій непроглядній пітьмі. Аліна готова була дертись по стінах, їй хотілось ковтнути свіжого повітря і підставити обличчя палючому літньому сонцю. Вона не знала скільки вже часу минуло з тих пір, як вона сидить у цій кам’яній клітці,  та судячи з голодного вурчання живота, минуло доволі немало часу. 

Хотілось пити і вийти. Вити часом також хотілось. Час тік безкінечно довгою тонкою цівкою піску, як у піщаному годиннику. Відвідувачів також не було. 

– Еей, я тут помру з голоду швидше, ніж ви згадаєте про мене. – Крикнула вона в порожнечу відповіді звісно, що не було.