Глава 9. Ковток свіжого повітря

Алек

Битва тривала до світанку і забрала чимало воїнів та магів.  А могли померти всі...

 Йому залишалось лише подумки дякувати випадковості, що звела його з тим дівчиськом та її вовком.  

Він не міг не визнати, що вона дратувала  його, хоч і приносила користь. Її нав’язлива думка врятувати друга, якого швидше за все, вже немає в живих змушувала його  закочувати очі і лише переконувала у тому, що вона діє необдумано. Їй було не місце на полі битви, та прохання Кітера він не виконати не міг. Колишній наставник і найкращий друг рідко просив його про послуги, і  чесно кажучи його інтригував неприкритий інтерес Кітера до дівчини. 

Хоч за час проведений поруч з нею, він так і не зумів розгледіти в ній потенціал. 

В ту ніч він вже збирався спати, коли в наметі з’явився вовк. Він зрозумів усе без слів і як можна непомітніше прослідував до намету Аліни.  

Страх  танцював у її очах іскрами, а руки, охопленні ледь помітним сяйвом, тремтіли, вона була готова захищатись. Вона суперечила йому і не хотіла покидати табір, однак він знайшов аргументи. Хоч і здогадувався, що вона вчинить по своєму і не помилився.

Його трусило від люті ,коли він побачив її силует серед дерев, однак, він не встиг до неї дістатись. Вона скористалась порталом і зникла, а він продовжив поєдинок, намагаючись вгамувати лють. 

Повторно він напав на її слід у розбитому місті, і знову схопив лише облизня. Вона слідувала по якомусь, відому лише їй маршруту, який дивним чином  занадто часто був такий же, як і у нього. Це змушувало його хвилюватись. Гра в яку вона грала могла дуже погано для неї закінчитись і зараз, коли він був її боржником, він хотів її застерегти. 

Алекіїль довго відновлювався після боротьби, рани у воїнів гоїлись довго, хоч маги-цілителі і  непогано попрацювали. Їхній загін був не таким як інші. Вони переслідували лише одну мету, і мали тільки одне завдання – щоб там не було, дістатись імператора Вазвуїла і нарешті закінчити цю безглузду війну, допоки вона не забрала ще більше життів. 

Алек спішив виконати наказ імператора Астафаля і мав на те і власні причини. Жагу завершення війни щедро підпитувала жага помсти, виплекана за довгі роки у серці Алека. 

Минуло декілька тижнів з тих пір, як битва сильно прорідила ряди його загону. Він втомлено, в сотий  раз,  оглядав мапу, відмічаючи пройдений шлях і шукаючи  можливі місця засідок і  ворожих таборів. Подібних місць було не так вже і багато, і це значно полегшувало вибір маршруту, хоч і доводилось робити гак. 

За стіною намету почувся шум від розміреної ходьби вартового. Воїни втомились від темпу в якому Алек гнав їх із сутички в сутичку. Він погасив світло і втомлено опустився на лежак, який він наспіх розстелив. 

Сон застав його швидко, замотавши міцно у свої тенета і даруючи неповторні миті забуття. І тому, коли щось зашаруділо поруч, він підірвався наче ошпарений і миттєво прикликав силу, що сріблястим сяйвом окутала кисті. 

В наметі сидів до болю знайомий вовк. Шерсть на ньому була місцями у брудних багряний плямах крові. Він намагався перевести подих, від чого з відкритої пащі на підлогу капала густа слина. Алек видихнув і запалив декілька свічок , від чого по намету розлилось приємне світло. 

Вовк підвівся на ноги, підбіг до нього і вчепився  іклами в рукав кафтану. 

– Відпусти, що ти робиш? Ти геть з розуму зійшов? Де твоя господарка? Що ти тут робиш? – Намагаючись вирватись із захвату, шипів Алек. 

Вовк вперто тягнув його в сторону столу і навіть не збирався відпускати. Алек вирішив прослідувати за чотирилапим, і  лише коли він став біля столу, вовк розціпив зуби і поклав лапу на мапу. 

Ошелешеними очима Алек дивився на місце де щойно лежала лапа вовка. Анакаль... 

Місто-привид у якому вже декілька століть не було нічого живого. Місто оповите тінями минулого, прокляте місто зрадників, що забажали більшого, ніж їм було даровано... 

Який лихий потягнув те дівчисько у  сірі стіни міста? Алек важко видихнув прикривши очі. 

– І до чого тут я? – Досі не розумів він прохання вовка. 

Тінь нахилив голову і подивився на Алека, прискіпливо, з якимось німим проханням у погляді. Алек не раз бачив цей погляд, звернений на власне хазяйку сіроманця. 

– Я не маю ні часу, ні бажання лізти туди по твою господарку. Сама  зайшла, сама і вийде. – Відвернувся він демонструючи, що діалогу прийшов кінець. В спину йому донісся глухий рик. Вовк злився і демонстрував це всіма доступними способами, його поведінка була нетиповою, адже зазвичай, він був тихим і спокійним супутником.