Глава 6. Куди нас ноги понесуть

Свідомість повернулась разом з неприємними поколюванням по тілу, мокрий ніс стукнув мене по обличчю, а  це означало, що Тінь також проснувся. 

– Я знаю, що ти не спиш, в тебе змінився пульс. Вставай тут може бути небезпечно.

Схоже, що їй  ще не скоро вдасться звикнути до чужого голосу в голові. 

Аліна повільно підвелась, навколо простягався ліс. Схоже, що Селестіна вельми «люб’язно» провела їх за межі Обителю. Що ж живі і то добре. 

– Де ми і куди нам тепер рухатись? – Хоч питання і було риторичним, Тінь на нього все ж відповів. 

– Судячи з запаху, ми не так і далеко від людського поселення. Пропоную рухатись туди, будь пильна, не факт, що поселення дружнє. 

– А як ми зрозуміємо, що там вороги? 

– Розберемось. 

Тінь розвернувся і повільно рушив обравши напрямок ліворуч. Повільно вони оминали стовбури дерев, що не один день  були свідками людських дій, шелест листя лоскотав вуха. Аліна вдихала повітря, щедро прогріте літнім теплом, їй досі не вірилось в те, що вона познайомилась з німфами.

– Виринь з країни мрій і повернись в реальність. Ми не на прогулянці, – невдоволене гарчання вовка вирвало Аліну з роздумів. 

– Я пам’ятаю де знаходжусь, – відбуркнулась вона. – І взагалі, обирай тон. Коли я тебе не розуміла, ти мені здається, був більш люб’язним.

– Ти була в безпеці. Навколо тебе були воїни, хороші досвідчені маги, а ще цей Алек. Хоч як би він мені не подобався, та все ж, він обіцяв, що захистить тебе і захистив би якби ти не втекла.

– То що ж ти мене не зупинив? – Саркастично спитала вона. 

– Ти б не спинилась. І не спинишся, допоки не повернеш одного занадто відважного недоумка. 

– Ти ж будеш поруч? – З якимось страхом почути відмову спитала вона.

– Завжди. 

 Щаслива, вдячна посмішка осяяла обличчя Аліни. Раз у неї є підтримка, то вона впорається. 

Ліс змінився рідким чагарником,  який манив недалеким просвітом на гарно освітлену і тому небезпечну, неприкриту від сторонніх очей поляну. Поляна виявилась полем, яке перетікало у ремісничі угіддя, густо засаджені різними сільськогосподарськими культурами. 

– Не виходь з-за дерев. Треба роздивитись, почекати. Мені не подобається тутешня тиша. Занадто все гладко, завелика різниця. 

Слова Тінь зовсім не змусили Аліну здивуватись. Адже такий спокій у місті і справді викликав чи малу підозру, враховуючи яку розруху їм вже довелось побачити.

Місто скоріше було містечком. Купою будинків обнесених по периметру не дуже міцним дерев’яним парканом  і великими центральними воротами. Варти на в’їзді не було, що змушувало ще більше непокоїтись. 

– Я не можу зрозуміти де ми?  

– Не знаю. Треба роздивитись з близька. 

– Не йди. 

– Я не піду швидше, ніж настане ніч. Занадто ризиковано. Завелику підозру викличе одинокий вовк, що блукає вдень по місту.

Логічному мисленню та дедукції Тіні, Аліна могла хіба що позаздрити. 

– І що нам робити тепер? До вечора, судячи з висоти сонця, ще години три. 

– Чекати і намагатись нічим не привернути увагу до себе. 

Ніч не наступала надто довго, за час проведений у засідці та спостереженнях розібратись у ситуації, що була за стінами міста не вдалось. Ворота жодного разу не відчинилися, не було диму, що здіймався б з димарів житлових будинків. А найбільше лякала і непокоїла цілковита тиша, що наче завіса опустилась навкруги. 

 Щойно темрява почала повільно опускатися і сутінки проникли за мури міста,  Тінь вирушив на розвідку. Аліна сиділа в темряві, у прихистку дерев і ніяково роззиралась по сторонах. Різкий окрик сови  змусив її здригнутись і перелякано втиснутись у стовбур дерева. Цей звук став першим стороннім шумом, що долинув до її вух відколи вона опинилась на узліссі. 

Тінь довго не повертався, вона схвильовано намагалась  видивитись хоча б якісь ознаки життя в місті, але  жодного проблиску не було. Час ішов і на небі вже  високо висів місяць, час від часу вибираючи з-за темних хмар.