Глава 4. Нові знайомства

Вона прокинулась від неприємного відчуття у спині. Схоже, що приклало її добряче, зморщившись, вона підвелась. Та замість очікуваного навколо лісу, побачила стіни з соломи. 

Вона сиділа на лежаку  і була вкрита цупкою тканиною, єдиним, що змусило її заспокоїтись, був дрімаючий поруч, абсолютно цілий, Тінь. А значить – вони були в безпеці. 

Вона повільно поворухнулась, намагаючись  підвестись, але їй це не вдалось. Тінь привідкрив око, спостерігаючи за її нещасними спробами. Вовк позіхнув і потягнувся, а потім зручніше вмостився, розташувавши морду на витягнутих передніх лапах,  і  продовжив спостерігати за діями Аліни. 

– Тебе нічого не турбує? Де ми взагалі? – Роздратовано спитала вона.  

Вхід у дивну солом’яну палатку відкрився і всередину зайшла дівчина. Яскраво зелене, схоже на свіжоскошену  траву волосся, розметалось по спині та плечах. На блідому обличчя яскравими плямами сяяли смарагдові очі. Дівчина була не висока, худенька і неймовірно повітряна. Одягнена вона була у  костюм з шкіряних ремінців, дивно скріплених між собою. Оголені руки були густо розписані дивними узорами. 

– Ну ось ти і прокинулась, загублена, – усміхнулась вона. 

– Хто? – Перепитала Аліна, досі роздивляючись дивну незнайомку. 

– Загублене дитя свого народу, що повернулось у такий дивний спосіб, – пояснила їй дівчина. 

– Де я? – Сьогодні вона була максимально багатослівною. 

– У Обителі. 

– Де? – мурашки пробіглись по її спині. Така назва її не подобалась. 

– У Обителі. Обитель – одне з останніх поселень лісових німф. Ти одна з небагатьох кого ми впустили всередину. Але у нас не було вибору, захисний купол поранив тебе. 

– Хто ти? – Запитала Аліна. 

– Я – Селестіна, –  привітно схилила вона голову. –  А як можна звати тебе? 

– Аліна, а це Тінь, –  кивнула вона в сторону вовка. 

– Його ім’я мені відоме.  

– Звідки? 

– А хто ти думаєш навчив ельфів слухати Голос лісу?  Що правда твій народ погано чує і нажаль, так і не навчився розуміти слова природи. 

– Ти хочеш сказати, що розумієш вовка? 

–  І не тільки його. Не дивуйся, тому чого не можеш зрозуміти, час відкриє тобі на все очі. 

– Як ти його розумієш? Ви вчите якусь мову? Чи можливо це чари? – Аліна загорілась бажанням опанувати ці знання. Можливість розуміти друга  майоріла перед нею червоною тряпкою. 

– Усе нове здається чарами, але їх тут майже нема.  Існує лазівка оволодіння мистецтвом розуміння, та не мені вирішувати чи гідна ти таких знань. Якщо ти відпочила, то я повинна провести тебе до вождя. 

– Допоможи мені  підвестись і веди куди хочеш. 

Вона трішки ніяковіла, їй не подобалась перспектива отримати  чергові проблеми. Її турбувала думка, що вона провалилась невідомо скільки часу  тут – відновлюючись, а  Міка досі вештався десь серед поля бою і сто відсотків  був у небезпеці. 

Їй хотілось по швидше вибратись із поселення лісових німф і відправитись на пошуки, а за можливості заручитись таким корисним та цікавим вмінням, як можливість розуміти вовків. 

Селестіна допомогла їй підвестись і вивела з солом’яного будиночку. Поселення німф було схоже на табір.  В декілька кругів розмістились невеличкі солом’яні будинки, по середині знаходився великий солом’яний будинок, судячи з усього – він належав вождю. 

По поселенню пересувались неспішно озброєні німфи, всі вони були неймовірно яскравими. Голови майоріли зеленими, червоними, синіми та жовтими шевелюрами різних відтінків та довжин. Жінки здебільшого були витончені та мініатюрні, а чоловіки незважаючи на худорлявість – досить жилавими. 

Поруч з будинками на невеличких подвір’ях грались діти. На відміну від дорослих, Аліна помітила у них, відсутність візерунків на руках. Хоча у деяких чоловіків вона бачила дивні тату і на ногах. 

Біля будинку вождя на вході сиділи два вартові, що при виді гостей почали шкірити гострі зуби і гармати. Вовки не сильно раділи, ні нежданій в поселенні гості, ні присутності ще одного представника їхнього виду.