Глава 2. Справи військові

–  Їх табір зразу біля ріки. Патрульні проходять раз у п’ять хвилин, групами по троє. Якщо спробувати прорватись зі сторони лісу... 

– Не лізь у те в чому не тямиш, –  перебив її Алек. 

Аліна обурено вхопила повітря ротом, та намагатись доводити щось керівнику групи вже давно припинила. 

– Можу йти? –  спитала Аліна закінчивши доповідь. В своїй голові вона перебирала варіанти тихої помсти гордому та зарозумілому ельфу. 

–  Можеш бути вільна. Поки що, –  додав Алек,  і втратив до її особи будь який інтерес. 

Аліна повільно вийшла з палатки керівника і побрела у напрямку свого намету. Вона жила в самому кінці табору, у невеличкому наметі, що його ділила з Тінь. Вовк навідріз відмовлявся покидати її в самотності і на всі місії відправлявся виключно з її команди та  на короткий проміжок часу. Вона прекрасно знала, що коли на  землю опуститься густа непроглядна пітьма, Тінь вільним захисником прослизне всередину намету і буде мовчки спостерігати за її тренуваннями. 

Хоч зараз академія і не працювала по зрозумілих причинах, Аліна продовжувала управлятись в техніках та закляттями. Відточувала майстерність  володіння стихією повітря і самостійно, за допомогою декількох фоліантів, прихоплених з дому, навчилась декільком атакам стихійників. 

За місяць на війні їй, поки що, щастило не стикнутись зі смертю, і  їхня група не вступала у сутички. Тому майбутня битва змушувала її перейматись. 

Аліна увійшла всередину намету присіла на незручний лежак і простягнула втомлені ноги. Вона  воліла ховатись тут і не втрапляти Алеку на очі, хоча б ще три дні... 

Три дні... Такий малий строк для того щоб зустрітись з іншою групою та знову спробувати знайти Міка. Вона витягла з кишені дорожнього плаща мапу і розклавши її на колінах,  вкотре за останні тижні, пробігла очима по виведеному маршруту.  

Щовечора звітуючи вона уважно вслухалась у діалог Алека з іншими магами та воїнами. Запам’ятовувала орієнтири розташування інших груп та таборів їхніх військ і потім акуратно переносила їх на мапу. Вона почала робите це відразу після того, як у її свідомості сформувалось чітке усвідомлення, що Алек її нікуди не відпустить. 

Тінь акуратно просунув у намет свою морду. 

–  Все добре? –  за звичкою спитала Аліна. 

 Демонструючи, що він цілий, Тінь повільно підійшов та сів біля її простертих ніг. 

–  Ми ж знайдемо його? 

Тінь мовчки кивнув головою. Такі діалоги вже стали їхньою звичкою і так сильно нагадували Аліна про безтурботні та спокійні дні проведені у затишному будиночку поруч з друзями. 

– Ще декілька днів і ми будемо знати точно. А потім –  або повернемось додому, або відправимось у мандрівку, що може коштувати нам життя. 

Судячи з погляду, Тінь і дану мандрівку розцінював таким же чином. 

– Не іронізуй. Жодна небезпека нам тут не загрожує. Ну принаймні поки що. 

Вона склала мапу і заховала у кишеню. Перекинувшись на спину вона спробувала зручно вмоститись на лежаку і хоч трошки поспати. Зранку, її як  завжди розбудить огидний ельф, що знайде чергове тупе завдання.  

Та ранок розпочався далеко не так нудно як вона очікувала. Холодний вологий ніс Тінь та тихе гарчання біля вуха, змусили Аліну швидко підвестись з лежака у повній бойовій готовності. Руки охопило таке приємне та звичне ледь помітне сяйво з блакитним відтінком.  

– У нас гості? – тихо звернулась вона до вовка. 

І той хитнув головою. Недовіряти другу в Аліни підстав не було, і вона кивнула йому в знак подяки. 

– Інші? Їх треба попередити. –  Вовк попередив тільки її, і чи відомо про небезпеку іншим вона не знала. А гаяти час, що коштуватиме комусь життя  вона не хотіла. 

Тихо та обережно вона розрізали задню стінку намету та вислизнула назовні. На вулиці ще було темно. Ніч тісно огорнула їх табір і забрала навіть сяйво зір сховавши їх густими хмарами. По землі стелився туман, подумки вона намагалась прикинути, чи могла бути дана погода  творінням чиїхось обдарованих магією рук. 

Табір спав, а значить загроза була не помічена. Вона стояла в тіні намету і аналізувала  місцевість. Їй так  і не вдалось помітити чиюсь присутність.  Схоже, що вороги врахували всі фактори, окрім  запаху. Не помітила вона і їхніх патрульних, що мали б вже проходити поруч з її наметом.  Залишалось лише швидко думати і нарешті знайти спосіб передати інформацію про напад. Першим що приходило в голову, був крик, та такий очевидний спосіб тривоги міг пришвидшити напад, і тоді ситуація могла б бути ще гіршою.