Частина 2. Глава 1

Вступ

Аліна пробралась через кущі, обдерті до крові руки та обличчя не сильно турбували її зараз. Гаряче літнє сонце тільки починало хилитись до заходу, і вона сподівалась встигнути дійти до табору до настання темряви. 

Майже місяць тривала повномасштабна війна. Війська Тарборону  сунули по землях Древендуму, наче невтомний бульдозер, і рівняли з землею всі містечка та селища. Щодня в Древендумі лунали печальні молитви до Небес та Зір з проханням прийняти душі полеглих у обитель Перших ельфів. 

Вона не планувала вступати в ряди військ, та і ніхто би і не пустив мага-недоучка на поле битви. Та доля, як завжди, внесла корективи у її плани і напоумила одну русоволосу голову втекти на поле бою. 

Аліна згадала, як увірвавшись у приміщення аптеки побачила заплаканих Рію та Нель. Згадала, як тремтячою рукою схопила лист залишений другом і  бігцем прочитала декілька речень:

«Я більше не можу залишатись осторонь. Мої батьки загинули охороняючи ці землі, заплатили своїм життям за Древендум. І я не зможу бути для них гідним сином якщо продовжу ховатись тут. Я повернусь, люблю вас. Прощайте.»

Якби в той момент його порожня, русоволоса голова потрапила б в її руки, вона б відкрутила йому вуха. Але його не було. 

А потім, була купа справ... Аптека втратила клієнтів, людям було не до краси в період війни. Аліна бігцем  закрила сесію і  перекинула всі справи аптеки на Нель.  Вона  чітко слідувала до єдиної людини яка могла її зрозуміти тоді. 

Кітер сидів у кабінеті, як завжди вивчаючи якісь папери. Він виглядав втомленим та пригніченим.  

– Як мені потрапити туди?

– Ти не готова до того що доведеться побачити на полі бою. – Професор був проти. 

– Ви не зможете мене спинити. Ніхто не зможе. Міка мені як брат, він гарячий та наївний як дитина. Я потрібна йому там. Я не можу знову все втратити, не тепер, – палко відповіла Аліна.

– Є лише один спосіб. Але він занадто дорого може тобі обійтись. Ти можеш загинути! Ти це розумієш? – схоже, Кітера пригнічувала ця думка. 

– Я усвідомлюю які наслідки можуть бути, якщо я відправляюсь на війну.

– Я допоможу тобі. За умови, що ти повернешся. Не будеш лізти на роги до бика і шукати додаткових пригод.

– Обіцяю, – можливо, це був перший і останній раз коли вона обманула професора. Адже, щоб врятувати Міка, вона готова була піти в саме пекло. 

– Будь готова завтра до світанку, – відповів професор. 

Та на світанку їй довелось зустрітись з впертим і далеко не таким легким на вмовляння вовком. Тінь навідріз відмовлявся відпускати її, виривав  з рук сумку, перекривав своїм волохатим тілом вихід з будинку і погрозливо гарчав, коли вона намагалась пройти повз нього. Допомогла тільки обіцянка взяти його з собою. Але Кітер, що чекав на неї біля воріт академії, не сильно зрадів його появі.

– Про нього ми не домовлялись. Але з ним мабуть буде навіть краще, – сказав професор, уважно роздивляючись вовка єдиним вцілілим оком. 

Вона відчула, як радісно їй тоді було, вона боялась нової пригоди яка постала на її шляху. Та звернути назад зараз точно не  змогла б. 

– Ми когось чекаємо? – спитала Аліна, коли зрозуміла, що професор не поспішає рушати в дорогу. 

– А ти думаєш я піду з тобою? – усміхнувся професор. – Я вже застарий для такого лайна.  Та є в мене  приятель, який готовий вплутатися в таку авантюру.

– Я не думала… – але професор її перебив. 

– Ти часто не думаєш. І тому, я прошу тебе зараз, поки не пізно, візьми себе в руки і перестань вимикати свою голову, – сказав він. 

– Я зроблю все що буде в моїх силах.

– Сподіваюсь, – зітхнув професор. 

З воріт вийшла одинока фігура. Судячи зі зросту – це був чоловік. Плащ з глибоким капюшоном був натягнутий і приховував риси обличчя. Аліна не могла б сказати чи бачила раніше цього чоловіка. 

– Ти як завжди запізнюєшся. Я думав ця звичка в тебе минула, – усміхнувся професор. 

– Є моменти коли краще не поспішати, – голос чоловіка, який підійшов, видався їй знайомим. Чоловік відкинув капюшон і привітно усміхнувся до Кітера.