29.Мрії здійснюються

Два дні Аліна провела насолоджуючись самотністю, тишею і рідкими візитами Тіні. Вовк скептично дивився на неї викручуючи голову під кутом, фиркав і знову зникав у гущі лісу. Що він там робить вона не знала, та пробувати розпитати друга про його дивні втечі не стала.

Наближався вечір зустрічі з Міка. Тиждень проведений без друга змусив її засумувати за дурними жартами. Вони домовились зустрітись у "Дикому яблуці" і зараз, Аліна стояла перед шафою не в силах обрати достойний образ на вечір.

Вона згадала, як у перші дні свого життя на Древендумі Міка проводив їй екскурсію Зеленим розколом,  і як вони вечеряли в цьому закладі вперше. 

Аліна згадала яким дивним їй все видавалось, і як сильно вона хотіла повернутись додому. Але тільки тепер вона розуміла, що назад шляху для неї немає і не буде. Бо її дім тут.

Вона потягнулась до зеленого костюму, що чудово відтіняв її очі, і посміхнувшись, пішла наводити марафет. Волосся вона залишила розпущеним і прикрасила красивою шпилькою з метеликом.

Сьогодні вона не планувала користуватись порталом, вона хотіла насолодитись пішою прогулянкою, подихати морозним лісним повітрям і насолодитись порожніми вулицями поселення. Зелений розкол був провінцією, і вона навіть уявити не могла, що побачила б у столиці ельфійської імперії, однак, поки що вона і не хотіла цього. 

Оминувши знайому до дрібниць Центральну площу і ступивши на бруківку Дубової вулиці вона з широкою посмішкою повільно направилась до яскравої вивіски закладу.

По вулиці розносились аромати свіжої випічки і гарячого трав'яного завару. Аліна підійшла до дверей таверни і увійшла у середину. Тепле повітря огорнуло її, вона поспішила зняти верхній одяг. Роззирнувшись у пошуках друга, побачила його за знайомим столиком в кутку.

– Ти пам'ятаєш? – спитала вона підійшовши до нього.

– Ще б пак, – усміхнувся друг. – Після подій тих днів моє прекрасне і щасливе життя перевернулось з ніг на голову.

Аліна штовхнула його в плече, і усміхаючись черговому жарту Міка, сіла за стіл.

– Замовлення скоро принесуть. А я пропоную не витрачати час і обговорити деякі моменти, –з цими словами друг виклав на стіл декілька листків паперу і простягнув Аліні.

Вона кинулась швидко перечитувати текс. Це був партнерський договір між нею та другом на володіння правами лавки у рівних долях.

– Що я маю зробити? – спитала Аліна закінчивши прочитання та залишаючись задоволеною умовами договору.

– Залиш свій підпис внизу і з цього моменту наш договір вступить в дію.

Аліна поспішно залишила карикатурний підпис тремтячою рукою. Вона досі не могла повірити в те, що її мрія майже здійснилась.

– Ти вже вигадала назву для лавки? – раптом запитав друг.

– Я думала над цим. Але так і не змогла вигадати нічого, щоб вписалось у місцевий антураж,– сказала вона. Тим часом, до їхнього столика підійшов уже добре знайомий їй повноватий ельф, що був власником даного закладу, звали його – Овінем. Овінем поставив їм на стіл пляшку з вином і Міка поспішно розлив його по стаканах.

– А я думав і мене здається, що назва з твого світу чудово підійде. Адже такого типу лавок тут немає, і вона, і так буде виділятись, – сказав друг.

Аліна задумалась над його словами. В дечому він був правий, схоже, що все до чого Аліна мала хоча б мінімальне відношення, автоматично починало відрізнятись від того, що було притаманне в цьому світі.

– Тоді нехай буде  "Аптека", – не стала довго вигадувати Аліна.

– Ти говорила це слово раніше, –сказав друг. – Звучить непогано. Я готовий стати власником " Аптеки", – усміхнувся Міка.

Потім Овінем приніс їм їжу і вони, на якийсь час розчинились у смакові страв, лише зрідка обмінюючись враженнями від них. Вечір пройшов чарівно, і  вони почали збиратися додому.

– Я проведу тебе додому, але спершу хочу ще дещо показати, – заінтриговано сказав друг.

Вони вийшли з таверни і розміреним темпом пройшли трішки далі по вулиці, у напрямку академії. Раптом Міка зупинився.

– Я не сподівався на те, що зможу так швидко знайти приміщення, але схоже, удача на нашій стороні, – сказав друг і обережно розвернув її обличчя до невеликого будиночку в ряді інших.

Вона не вірячи перевела погляд на друга.

– Не може бути, – приголомшено промовила вона. 

Міка простягнув їй ключ і махнув в сторону будинку, дозволяючи перевірити достовірність його слів. Аліна кинулась до дверей і тремтячими руками відчинила їх. Вона опинилась у просторому красивому приміщенні з світлого дерева, з купою різних рядочків поличок і  стійкою продавця, позаду якої, знаходились двері. Вона бігом відчинила їх, щоб з щасливим писком зрозуміти, що за ними ховались кухня-комора.

– Пропоную завтра зайнятись  прибиранням, а потім, і перевезенням всього необхідного товару і речей. І тоді, якщо ми сильно постараємось, то через декілька днів зможемо зробити відкриття, – сказав Міка, стоячи в проході, і з посмішкою спостерігаючи й за тим як Аліна роздивляється кожен куточок  приміщення.

– Жодних завтра, – сказала Аліна. Вона поспішно скинула верхній одяг, увімкнула світло і кинулась наводити лад у її власній аптеці.