14.Артефакти не помиляються

Аліна уважно роззирнулась, щоб краще орієнтуватись у просторі. Все внутрішнє подвір'я було густо усіяне майбутніми учнями академії. Приблизно на відстані двох метрів від неї знаходилась черга і вона поспішила зайняти в ній місце. 

Черга тягнулась до вхідних дверей в саму будівлю академії. І тягнулась вона, трохи повільніше, ніж попередня.

Нарешті, перед нею опинилось троє людей. Вона намагалась почути про що у них питають, однак через загальний гул, що стояв з усіх сторін їй це не вдалось.

Нарешті Аліна стояла на порозі. Біля порогу її зустріла приємної зовнішності жінка. Вона була людиною. 

Для Аліни було вельми незвично не бачити загострені вуха, які вона бачила останні декілька днів. Жінка була одягнена в білу мантію  і привітно усміхнулась Аліні.

– Найда Аліна? – запитала вона, звіряючись з своїм блокнотом.

– Так, – лаконічно відповіла Аліна. Схоже, що блокноти на зонах пропуску були якимось чином об'єднані між собою для передачі інформації.

– Чи доводилось вам раніше стикатись з Артефактом Істини? – спитала вона.

– Так. – Знову прослідувала лаконічна відповідь.

– Чудово. Тоді проходьте у ліві двері, – після чого відійшла, звільняючи прохід для Аліни.

Вперше за перебування у Древендумі Аліна зустріла людину, та вона навіть не задумувалась про те, щоб полишити поселення і спробувати шукати людей. Зелений розкол зміг закохати її, змусив по новому подивитись на життя, змінити пріоритети і дав можливість почати нове життя.

Вона поклала руку на дверну ручку, і глибоко вдихнувши відчинила двері.

У кімнаті стояв стіл за яким сиділи дві особи. Витончена ельфійка з довгим волоссям пшеничного кольору. Воно сяяло так, що Аліні захотілось примружитись. Ельфійка носила мантію синього кольору, що неймовірно відтіняла  її прекрасні довгі пасма. Поруч з нею  сидів масивний чоловік, чорне волосся і брови, ніс з горбинкою, щільно стиснуті губи натякали на його не легку вдачу. Червона мантія чітко вказувала на те, що він був бойовиком.

Окрім цього, в кімнаті знаходився відомий вже їй артефакт Істини. Він, як і минулого разу, був завішений цупкою тканиною.

– Прошу абітурієнта зайняти позицію і розпочати ідентифікацію потенціалу, – чітко проговорив маг.

Аліна підійшла до дзеркала і різким рухом відкинула тканину. А після, як і минулого разу, приклала руку до мерехтливої поверхні.

Вона очікувала побачити картинку, яку бачила минуло разу, та щось пішло не так. З під руки, що тісно прилягала до скла в усі сторони проводилось яскраве світло, воно різало очі і Аліна примружилась. Коли сяйво зникло, вона боязко відкрила очі і збентежено оглянула відображення.

Воно змінилось. Вона бачила себе інакшою, в просторій лабораторії, з купою колб та банок з компонентами. Весь її вигляд і погляд стали інакшими, і окрім щастя та спокою, які вона відчула минулого разу, вона зрозуміла, що обрала правильний шлях. І тепер чітко була впевнена, що не зійде з нього.

– Найда Аліна, високий магічний ресурс. Проходьте в праві двері, – тихим голосом сказала ельфійка.

Ошелешена Аліна прослідувала їхнім вказівкам і відчинила чергові двері. Вона не розуміла яким чином її ресурс змінився. Вона ж пам’ятала, що минулого разу він був мінімальним. І, що це означало тепер? Невже артефакт міг помилитись? 

За наступними дверима  була величезна кімната. Посеред неї стояв великий круглий стіл. На ньому стояли три чаші. Аліна підійшла до столу, і помітила записку залишену біля чаш. 

" Я з першої чаші  даю пити воду

У другій смертельну дарю насолоду,

У третій безсмертя немалу частину, що може зцілити тварину й людину.

Тобі залишається справу владнати,

Кому з них, і що хочеш в дар щедро дати."

"А у них явно хороша уява." – подумалось Аліні. Вона підвела голову і застигла. Перед нею за столом сиділо три добре знайомі їй особи.

– Міка, що ти тут робиш?

– Допомагаю тобі у проходженні випробування, – усміхнувся він. 

Він виглядав  таким як зазвичай, однак очі його були скляними. Поруч з ним сидів Андеіл, а біля нього Емет.

Схоже, що екзаменатори суттєво підготувались, або у них серед пропускних зон був прихований хороший менталіст. Бо пояснити інакше, яким чином тут опинились її знайомі до яких вона мала чіткі емоційні асоціації. 

– І що я маю зробити? – вона не могла зрозуміти остаточно, що від неї хочуть.

– Подай напої, на твій розсуд, – сказав Андеіл.

Аліна підняла першу з чаш у якій була вода і без вагань подала її Андеілу. А потім, подала чашу з ліками Міка. Однак, підняти чашу з отрутою і вручити її Емету, рука не піднялась. Як би сильно він їй не подобався, вона не могла його отруїти.

– Я відмовляюсь давати йому напій, – сказала Аліна.

– Три чаші, три напої і троє має випити. Якщо умову не виконати, то отрута буде в усіх стаканах, – промовив Андеіл знову.

Невірячими очима, Аліна дивилась на чашу. З одного боку вона розуміла, що вони не можуть  і справді отруїти Емета, а з іншої, якщо там і справді отрута вона була не готова вбити його.