12.Останній літній день

 Аліна стояла на кухні, сортуючи майбутні компоненти косметичних і фармакологічних виробів. Всі компоненти вона обережно і з любов'ю розставляла у баночки, а потім, підписувала, щоб не сплутати.

Вчора після візиту в Колегіум, вона чимало часу провела в крамницях на Дубовій вулиці і тепер, задоволено роздивлялась свої покупки.

Та це були не єдині її плани на сьогодні, вона чекала Міка. Ввечері вони домовились про прогулянку лісом, Аліна хотіла роздивитись які компоненти буде змога запасати самостійно, щоб економити на покупці сировини.

Залишивши посортовані інгредієнти на кухонному столі, Аліна вийшла в гостьову кімнату і підійшла до столу. На нього вони з Міка вчора відклали всю літературу пов'язану з цілительством і зіллеварінням.

 Книг було чимало, вони стояли двома рівними стосами. Деякі були товстіші, інші тонші. Від них пахнуло чорнилом, а від деяких шкіряною палітуркою. Аліні нетерпілось, по швидше зайнятись вивченням даної сфери. Дізнатись, чи є тут ексклюзивні рослини і яку функцію вони тут виконують. І звісно вона раділа тому, що сьогодні був останній літній день.

Вона вийшла у двір і зацікавленим поглядом окинула землю перед будинком, окрім двох масивних кущів троянд на дворі більше нічого не було. Їй захотілось урізноманітнити цю ландшафтну ділянку і вона почала уявляти, що і де посадить навесні.

До будинку поспішною ходою, а точніше легким бігом наближався силует Міка. Сьогодні він був одягнений у костюм блакитного кольору, що був розбитий срібними нитками, імітуючи розсипи зірок. Костюм чудово підкреслював очі молодого ельфа. Особливого шарму йому, як вже зрозуміла Аліна, додавала пустотлива усмішка, що постійно була присутня на обличчі.

– Давно чекаєш? – запитав він, переводячи подих.

– Щойно вийшла. А чого це ти раптом вирішив бігати?

– Спішив. Чи може не варто було?

–Звісно, що варто було, чим більше часу в нас, з тим більшим простором ми зможемо познайомитися і дослідити. Мені потрібно добре знати ліс до весни, щоб потім не заблукати.

– Ліна, ти постійно забуваєш про те, що ти ельфійка, ти ніколи не заблукаєш в лісі. В жодному лісі, для того, щоб знайти шлях тобі просто достатньо буде почути голос лісу.

– Ну раз голос лісу, то так звісно. Схоже, не лише в мене проблеми з пам'яттю і ти також забуваєш про те, що я не знаю ні що, це ні як його чути. – Випалила Аліна, трохи роздратовано.

– Ну значить, ми не тільки прогуляємось по лісу, а і навчимось його слухати, – Міка взяв її за руку і повів за собою у напрямку лісових хащів.

 Ліс був старим. Величезні дерева перепліталися гілками високо над їх головами. Дерева дарували тінь і прихисток для сотень птахів.

Аліна вдихнула повітря на повні груди. Повітря пахнуло вологим мохом і росою. Серед дерев здебільшого переважали дуби і буки, були тут клени, граби ,тополі, ялини і осоки. 

Міка і Аліна проходили все глибше і глибше в ліс. Їх окупувала неймовірна тиша, яку переривали хіба, що співи птахів та хрускіт гілок під ногами.

– Я думаю, що вже вистачить, – сказав Міка і зупинився.

– Що саме ти маєш на увазі?

– Заплющ очі і вдихни на повні груди. Заспокойся, і просто слухай.

Аліна згадала, що Міка обіцяв навчити її чути і розуміти голос лісу, тому слухняно виконала його вказівки.

– Що ти чуєш?

Аліна стояла і слухала, вона чула як десь тріскотять гілочки, під купою швидких лап, чула як  над головою перелітають і перегукуються птахи. А потім, вона почула тихий шепіт, немов хтось шепотів десь здалеку.

Спершу він був ледве чутним, і більше схожим на шипіння, а потім, коли звук почав наростати вона почула голоси. Їх було тисячі і кожен був особливий.

Невідомі звуки зливались у слова і вона їх розуміла.

– Голоси, їх так багато, – прошепотіла не вірячи Аліна. Вона  не розуміла, як раніше їх не чула.

– Усе живе має голос та далеко не кожен може почути. Раніше голоси чули всі, а зараз їх чують тільки ельфи. Через це природа почала замовкати, щоб її почути потрібно сильно захотіти, –засмучено промовив Міка.

– Чому я раніше не чула?

– Бо потрібна тиша. Природа не дурна і не стане говорити до всіх одразу, бо це небезпечно. Зараз ми на її території і вона почувається в безпеці, на її охорону в будь яку мить можуть стати німфи. – Міка усміхнувся і обережно торкнувся шаршавого стовбура найближчого дерева.

– Німфи? – перепитала Аліна.

– Так. Ми ельфи не єдині, хто мешкаємо у затишку цього лісу. Лісові німфи – корінні жителі і  захисники всього живого, що тут знаходиться. Однак, вони переважно ховаються і не виходять з нами на контакт без необхідності, та  і ми не шукаємо їхньої компанії.

– А чому на карті немає їхнього поселення? – вона подумки згадала мапу поселення.

– Захисні чари. Німфи дуже уважно слідкують за тим, щоб місце де вони мешкають, було приховане. Навіть ми, не можемо знайти місце де вони мешкають. – Міка стиснув плечами і розвів руки в сторони, демонструючи всім своїм видом, що він поняття білого немає, де шукати німф.

Аліні різко захотілось побачити німфу і дізнатись, чи вони і справді настільки ж красиві, як описуються у нашому світі. Та її плани різко змінив крик. Крик який розривав її голову з середини. Кричав один з тисячі голосів лісу, вперше за все своє життя Аліна пожалкувала, що не була глухою.