5.З чистої сторінки

– Заспокоїтись і спробувати жити. Тут у поселенні тобі нічого не загрожує, ти зможеш обрати чим хочеш займатись, зможеш спробувати влаштувати своє життя з нової сторінки. Я завжди буду допомагати тобі і Мікаель також.

– Що? Я??? – Юнак вирячив очі, і дивився на Старшого.

– Досить. Вчись на своїх помилках, наламав дров – отримуй наслідки. Дівчина не повинна страждати через твої бездумні вчинки.

– Зрозумів. – Мікаель виглядав засмученим, схоже, що його не сильно радувала можливість опікатись Аліною.

– Як тебе звати дитя? Скільки тобі років і  чим ти займалась до того як потрапила сюди? – Старший дивився на Аліну і очікував відповіді.

Вона втомлено опустилась на диван, рука потяглась до коли і звичним рухом відкрила пляшку. Декілька ковтків содової освіжити її, і вона під здивовані погляди ельфів почала свою розповідь.

– Мене звуть Аліна, мене 24 роки і до того, як через ваші ігри, я потрапила сюди я працювала в аптеці. – Лаконічна відповідь.

– Що таке аптека? – перепитав Старший.

– Це заклад у якому виготовляють ліки.

– Тобто ти цілитель?

– Ні, я фармаколог. – Вона не знала як пояснити далеким від  фармакології особистостям, що таке хімічні сполуки.

– Іди зі мною. – Старший вийшов з кімнати і Аліна поспішила за ним. Поруч з нею, мовчазними постатями, рухались Мікаель і Емет. – 24 роки це вік дитини, якби ти росла тут, то ще навіть, не закінчила б школи, не те що працювала. І за чим слідкували твої батьки? – схоже, що Старший був невдоволений її віком.

– Я сирота. – Звично відповіла Аліна. 

Андеіл зупинився і оглянувся на Аліну, в його поглядів було стільки неприємного співчуття, що по Аліниному горлу піднялась грудка. Вона ненавиділа співчуття, бо добре пам'ятала його з дитинства.

– Зрозуміло, – він рушив далі. Звернувши ще декілька разів по коридору, він відчинив важкі дерев'яні двері. 

За дверима була кімната невеликого розміру, без вікон і стелажів, на відміну від інших. Посередині кімнати стояло щось розміром під два метри, і сховане під темною тканиною.

Андеіл підійшов до предмету і скинув тканину. Обережно зісковзнувши, тканина оголила дзеркало. Різблена рама з бронзи і дзеркальна поверхня, що дивно мерехтіла. Такого чудернацького дзеркала, Аліна ще не бачила.

– Підійди і стань навпроти дзеркала. Це артефакт Істинни, він відкриває правду про те, яким магічним потенціалом володіє той кого воно відображає, і які схильності має ця особа, – тихо промовив Андеіл.

Аліна роздивлялась раму на якій був ювелірно викуваний рослинний орнамент, що переплітався з вогняним язиками і водяними хвилями. Вона не знала наскільки сильний цей їх артефакт, але була впевнена, що він був справжнім витвором мистецтва.

Повільно рухаючись, Аліна наближалась до дзеркала, і вже стояла прямо перед його сріблястою, мерехтливою поверхнею.

Дзеркало пішло легкими колами, немов вода під краплями дощу, і відображення почало змінюватись. Раптом, замість свого розтріпаного відображення, вона побачила  себе зовсім інакшою.

Вона стояла в дзеркалі, одягнена у чудернацького виду робочий фартух з купою кишеньок, з яких подекуди виглядали засушені трави. Довге каштанове волосся, яким вона ніколи раніше не володіла, було акуратно зібране в гульку і прикрашене тонким ланцюжком. Вона усміхалась, у відображенні вона була усміхнена і щаслива.

Аліна дивилась на своє відображення і, здається, чи не вперше у житті подумала, що насправді знає, що має робити і де має бути.

– Простягни руку і торкнись дзеркала,– пролунала підказка Старшого.

 Аліна  підкорилась і акуратно доторкнулась долонею дзеркальної поверхні. Легеньке сяйво просвітилось з під її долоні, Аліна прибрала руку від поверхні, і тієї ж миті відображення зникло і показало її. Такою, якою вона себе знала. Забруднений спортивний костюм і розтріпана косичка, перемазане обличчя, і сумний погляд.

– Ти казала що робиш ліки, але як це можливо, якщо магії в тобі майже немає? – спитав Андеіл.

– В моєму світі магії не існує, і ліки готують з рослин, тваринних компонентів і різних хімічних сполук, а не чарами.

– Вельми цікаво, – відповів Андеіл. – Чи відкрило дзеркало тобі  істинну?

– Схоже на те, – задумливо відповіла Аліна. Здається, їй буде над чим подумати, однак вона відчула себе такою втомленою, і зараз єдине чого хотіла це спати.

– Ходи зі мною. Я покажу тобі де ти зможеш поселитись і відпочити. А завтра, я чекатиму тебе в кабінеті і ми вирішимо деякі питання, – Андеіл дружньо обійняв її за плечі і повів за собою.  Цієї підтримки Аліні і не вистачало.

Вони вийшли з будівлі і рушили акуратною кам'яною вуличкою ліворуч, йшли вони недовго, рівними рядками акуратних будинків, що тонули у зелені. Її увагу  привернуло вечірнє освітлення поселення. На високих деревах, що алеями височіли по обидві сторони доріжки, цілими зграйками сиділи світлячки і дарували  вулиці ніжно зелене сяйво. Вуличка вже майже закінчилась і попереду майорів ліс. Андеіл зупинився біля останнього будинку перед узліссям і показав на нього.

Будинок був закинутим. Аліна зрозуміла це із закинутого подвір'я і обшарпаного виду.