4.Коли втрачати нічого

– Хто знає, що їй довелось пережити. Поглянь як вона виглядає, а в що одягнена. Можливо, дівчина була в рабстві, – судячи з голосу говорив Старший.

Схоже Аліна поспішила з висновками про його мудрість. Враховуючи, що вона прокинулась, а глюки нікуди не зникли, висновки зробились самі собою.

– Тим паче, не варто повертати її назад. Хіба заслужила вона на життя  сповнене болю та страждань в далині від дому? – говорив юнак. Схоже, що вигляд буває оманливим, і Аліна не побачила за молодістю мудрості.

– Вирішувати буде виключно вона і ніхто інший, адже виросла і жила вона там, і не нам вирішувати як для неї краще. – Старший замовк, а Аліна нарешті відкрила очі і продемонструвала всім своє повернення у свідомість.

– Ну нарешті, – невдоволено пробурчав Емет.

Аліна фиркнула демонструючи, що розділяє його антипатію.

– Ти ж чула нашу розмову? – Старший дивився  на неї і їй здалось, що в його очах з'явились смішинки.

– Припустимо.

– Доля розпорядилась досить жорстоко  і ти  була вирвана невдалим експериментом з рідного для тебе дому. В тебе є вибір  повернутись, або залишитись тут і спробувати жити по новому.– Старший дивився їй в очі і чекав відповіді.

– Невже відповідь не очевидна? – її дивувало, що вони ще і питають. 

Вона хотіла повернутись додому, і забути цей страшний сон. Сон який затягнувся і був геть не правдоподібним.

– Що ж, твоє рішення очікуване, однак з поверненням виникнуть деякі ускладнення, – чи не найменше Аліна очікувала побачити як Старший зніяковіло чухає потилицю рукою.

– Яка цікава ситуація, – Аліна підвелась з дивану. – Тобто ви даєте мені вибір, знаючи очевидну відповідь і при цьому розуміючи, що виконати її ви не можете? – в ній тихо закипала лють.

– Я не кажу, що це неможливо, а кажу, що є деякі моменти які трішки ускладнюють процес твого повернення, – промовив Старший.

– Ну, – вона склала руки на грудях в очікувальній позі.

– Знайомся дитя, це ходяче непорозуміння звуть Мікаель, – ельф показав на юнака. – Він – не тільки сивина на мою голову, а й по сумісності, нещодавно назначений на посаду  наглядача за накопичувачами при нашій академії. І от, цей  юний дослідник, вирішив довести невідомо кому, що посада яку він обіймає не гідна його величності і наважився на дослід за який не беруться навіть могутні, досвідчені маги. Невідомо які сили допомогли йому у прорахунку формули і от, як наслідок: ти вирвана з дому, а всі накопичувачі нашого поселення порожні. –  З кожним словом Старшого, брови у Аліни все більше і більше наближались одна до одної.

– Іііі? – Як би там не було, а відповідь не сильно внесла пояснення.

– І поки вони не будуть повторно заряджені, повернути тебе додому можливості у нас немає. Адже, враховуючи який ресурс було втрачено – дім твій знаходиться на такій відстані, що жоден ельф не зможе повернути тебе назад.

 Її очі майже вдвічі збільшились в розмірі. Невже вона застрягла тут назавжди?

– А  коли вони будуть повні? Чому ви не можете об'єднатись? Як так? – Питання сипались з неї, немов вода з сита.

– Кожен накопичувач містить у собі як мінімум 70 повних одноосібних одиниць енергії. І для його заповнення, сповнений сили маг, витрачає від року до 10. А зараз  йде мова про 285 накопичувачів. У нас немає ні потрібного ресурсу магів, ні можливості швидше зарядити їх.

Відчай... Це єдине почуття в якому Аліна зараз знаходилась. Вона захотіла розплакатись, як колись у дитинстві. Вона знову опинилась одна. Як же їй огидно було знову відчувати це все на собі.

– То невже,  хвалена ельфійська могутність, про яку всі говорять, і про яку чула навіть я –вигадка? – гіркота якою були наповнені слова пекли їй рота.

– Не смій відкривати свого рота і сипати з нього образи в адресу мого народу. – В діалог нарешті втрутився Емет. Він аж пашів жаром, а вилиці вигравали від образливих слів на адресу ельфів.

– Охолонь, –  кинув йому Старший. А вже для неї пролунало: –  Наш народ на порозі великої війни, і майже всі боєздатні і обдаровані зараз знаходяться там на полі бою. Нас не вистачає, ворог бере числом, саме тому, Мікаель зробив пошук на всіх носіїв нашої крові, доля якої якимось чином тече і в твоїх жилах.

 Клас, окрім того, що вона опинилась у якомусь  супер-пупер ельфійському  царстві, то ці гостровухі, ще і перебувають у стані війни.  Повернутись додому вона не може, принаймні ще років десять.

Особливого вибору в неї вже якби і немає, здається, що доля як завжди все обрала за неї.

– І що ж мені робити? – вона у розпачі дивилась на ельфів.