3.Вибір

В мене з'явився час, щоб роздивитись приміщення і обдумати всю абсурдність ситуації у якій я опинилась. Кабінет був просторим і світлим, великий стіл і два крісла обабіч, декілька філігранно виконаних дерев'яних шаф, а також диван і столик.

Моя увага зафіксувалась на вазоні з фруктами, і раптом я згадала про пакет, який досі міцно стискала в руці. Втомлена вмостилась серед подушок і поспішно почала виймати вміст пакета.

В цілому набір солодощів, чипси і кола – не найкраща вечеря на яку я розраховувала, однак в цей набір додались ще і свіжі фрукти з вазону. Я обережно потяглась до грона винограду і в момент коли закидала до рота перші ягоди, двері різко відчинилися, пропускаючи в кімнату трьох ельфів.

Одним з них був Емет. Мій недавній знайомий був достатньо високим ельфом років тридцяти, володів копною волосся, що мало колір темного шоколаду і пронизливим поглядом сірих очей. Він не викликав у мене симпатії і я була впевнена, що він ще та зміюка.

Другий з ельфів міг похвалитись першими проблисками сивини в своїй зачісці, обличчя було обдароване декількома зморшками, що однак не псувало його простодушного виду. Блакитна муть очей дивилась лагідно, і по його погляду я зробила висновок, що він тут головний і загрози не несе.

Третій був юним. І все в його вигляді, рухах та постаті – говорило про це і розпатлане русе волосся, і перемазане якоюсь сажею біле обличчя, і подертий місцями кафтан.

Поки я жуючи розглядала ельфів, вони займались тим самим. І вирази їхніх облич змінювались. Емет хмурив лоба, Старший (як його я про себе охрестила) дивився поблажливо, а юнак привітно усміхався.

– Я втомився розгрібати твої невдалі експерименти, – нарешті вимовив Старший, конкретно не адресуючи слова.

– Та хіба ж невдалий? Зверніть увагу, у неї наша кров. Чи не правильно ж бо є, щоб всі з народу нашого в такий важкий час були тут? – потупився юнак.

– Усі наші тут. А вона – невідомо хто і невідомо звідки, можливо навіть підіслана шпигунка. – Рівень хорошого ставлення до Емета знизився ще на декілька відсотків. Те ж мені, взявся робити з мене – ворога народу.

– Еметаніїл, ти як завжди шукаєш проблему там де її нема, що за юнацький максималізм.– Старший здається був не тільки старшим, а ще і мудрішим.

– Я не шукаю проблем, а намагаюсь їх недопустити.

– Поговоримо про твою поведінку після, а зараз я дуже хотів би наодинці поспілкуватись з вами, юна леді. – поглад Старшого був направлений на мене.

Еметаніїл (хто б міг подумати) і юнак, чийого імені я досі не знала, мовчки вийшли з кабінету, залишивши мене наодинці із Старшим.

– Миле загублене дитя, де ж тебе носило всі ці роки? – питання видалося мені риторичним, та певно пережитий стрес зіграв злий жарт з моїм мовчазним і тихим характером і я не втрималась від відповіді.

– Та знаєте шлялась де не попаде. – Я була втомленою, і зовсім не хотіла вести марних розмов. Мені кортіло пошвидше розібратись у всьому цьому, а ще до мене стала приходити думка, що смерч добряче приклав мене об асфальт і я просто втратила свідомість, і скоро прокинусь від цього дурноватого сну.

– Схоже, що ти втомилась. Що ж, я перший розповім про себе. – Старший присів у кріслі за столом і вперся поглядом в стіну. - Мене звуть Андеіл, я Старійшина цього поселення і виконую поручення нашого князя. Не знаю яким способом, та те ходяче нещастя, яке ти бачила нещодавно, змогло відкрити пошуковий портал за межі нашого світу і забрало тебе. Боятись тобі нічого, ти вдома, адже кров відчувши рідну землю, прокинулась. Я дуже хотів би, що б ти відповіла на деякі мої питання. Чи готова ти?

Я втомлено зітхнула. Мені не хотілось розмовляти, слухати, і не хотілось вірити, що те, що трапилось – правда. Все здавалось мені вимислом втомленої фантазії, наслідком черепно-мозкової травми, наслідком струсу мозку. Але, здається, мені доведеться обирати повірити в диво, чи спробувати змусити себе прокинутись. Я обережно вщипнула себе за ногу, було боляче. Схоже, вибір став очевидним.

– Боже, куди ж мене занесло, – стогін зневіри зірвався з вуст, а свідомість знову артистично помахала хусточкою на прощання.