Присмак невдачі

— Ми збираємося брати участь у Турнірі, тож така дрібничка нас точно не налякає, — впевнено промовив Джордж, витягуючи мапу з кишені.

— Якщо завтра все пройде гладко, ми обов’язково це відсвяткуємо. А якщо не пройде, то принаймні знатимемо, що це була найкраща ніч у Гоґвортсі.

Він усміхнувся, а потім штовхнув брата в бік, показуючи йому шляхи на мапі.

— Гаразд, ми вже й так затрималися. Ще трохи — і нас точно спіймають.

Фред трохи нахилив голову до Ілайзи, кинувши останній швидкий, теплий погляд.

— Побачимось завтра, Ілайзо. І пам’ятай: ми ніколи не здаємо своїх.

Вони розвернулися й рушили вперед, крокуючи впевнено навіть у темряві замку. Їхні кроки ставали дедалі тихішими, поки вони не зникли за поворотом.

Ілайза залишилася одна на перехресті коридорів, відчуваючи, як її серце все ще калатає від усвідомлення того, що вона щойно пережила. До вітальні було недалеко, а раз брати не дали їй жодних настанов, потрібно було швидше повертатися.

Серце Ілайзи все ще тримало той шалений ритм, заданий нічною пригодою: напруга, коли вони прокрадалися коридорами, адреналін від ризику бути спійманими, і, звісно, той випадковий дотик пальців із Фредом, що запалив щось нове й несподіване всередині. Його теплий погляд надовго залишиться в її пам’яті.

Асторія сиділа на ліжку, її книга лежала відкритою на колінах, хоча вона давно перестала читати. Як тільки Ілайза увійшла, подруга підняла погляд, що промовляв: «Ну, і де ти була?»

Ілайза коротко зітхнула, знімаючи мантію та кидаючи її на спинку стільця.

— Ти… — почала Асторія, але зупинилася, уважно оглянувши подругу. — Ти пахнеш димом. І… травами?

— Це довга історія, — відмахнулася Фрост, намагаючись не видавати свого хвилювання.

Але Асторія не відступала, її цікавість тільки зросла.

— І все ж… довга історія зазвичай означає щось цікаве, — сказала вона, прищурившись і не приховуючи лукавої усмішки.

Ілайза кинула короткий погляд на сусідок, переконуючись, що вони міцно сплять.

— Я тобі завтра розповім.

У вітальні Ґрифіндору Лі Джордан сидів у кріслі біля каміна. Він нервово крутив у руках перо й час від часу трусив ногою. Інші учні вже давно пішли спати, і навколо запанувала тиша. Коли прохід до вітальні нарешті відчинився і з’явилися Фред і Джордж, Лі підхопився з місця.

— Ну нарешті! — вигукнув він, намагаючись говорити пошепки, але емоції явно його переповнювали. — Чому так довго? Я вже думав, що вас спіймав Філч!

Фред і Джордж обмінялися швидкими поглядами, ледве стримуючи усмішки.

— Спокійно, Лі, ми живі, — відповів Джордж, плюхнувшись у крісло. — І бали нашого факультету в порядку.

— Двох факультетів, — додав Фред, сідаючи поруч із братом. Він витягнув флакон із кишені й крутив його в руках, ніби хизуючись трофеєм.

— Але куди ви зникли? — Лі нахилився ближче, явно прагнучи відповіді. — І… зачекайте, — він зупинився, примруживши очі, — слизеринка була з вами?

— Так, Ілайза прийшла. І не тільки прийшла, але ще й варила для нас зілля, — Фред підкинув флакон у руці.

Лі здивовано підняв брови.

— Зілля? Ви серйозно? І де ви це робили?

Джордж із удаваною легкістю відмахнувся, але в його очах блищала насмішка.

— Та де. На кухні, з ельфами, певна річ. Вони якраз були незайняті й люб’язно допомагали стругати полин у глечик.

— Серйозно? — брови Лі поповзли вгору від здивування, але коли брати вибухнули гучним сміхом, на обличчі Лі відбилася ціла гама емоцій — від шоку до щирого захоплення.

— У класі зілляваріння?! Ви збожеволіли! Як вам вдалося туди пробратися?

Фред усміхнувся, спершись на спинку крісла.

— Ми просто талановиті, Лі. І, між іншим, Ілайза — профі. Дві порції, ідеальна робота. Завтра за сніданком перевіримо, чи спрацює.

Лі все ще виглядав приголомшеним.

— Ви двоє — абсолютні божевільні. Ви справді їй довіряєте?

Джордж кивнув, а Фред додав:

— Знаєш, Лі, іноді люди дивують.

Лі покачав головою, але усмішка не сходила з його обличчя.

— Ну що ж, тоді побачимо, що з цього вийде.

Вони ще трохи поговорили, перш ніж Лі пішов спати. Світло було приглушене, й навколо панувала тиша, але брати ще не хотіли лягати. Вони відчували, як адреналін від нещодавньої пригоди все ще поколює в кінчиках пальців.

— Ну, що скажеш, Фред?

Фред, граючи з флаконом, який усе ще тримав у руках, усміхнувся сам до себе.

— Не думав, що слизеринка захоче ризикувати заради наших витівок.

Джордж повернувся до брата, і його усмішка стала хитрою.

— А ти не думав, що вона, можливо… ну, трохи закохалася?

Фред перестав грати з флаконом і глянув на Джорджа, звівши брову.

— Закохалася? Ти серйозно? Вона просто…

— Просто захотіла тусуватися з нами, пробралася до кабінету Снейпа й витратила час на зілля, яке навіть не для неї? — перебив його Джордж, явно насолоджуючись ситуацією. — Фред, це навіть більше, ніж «просто».

Фред задумався на мить.

— Хм, Джордже, це нічого не змінює. Вона крута, і ми з нею добре спрацювалися. Можливо, це просто її спосіб показати, що ми їй подобаємося… як друзі.

Джордж просто похитав головою.

— Як скажеш, Фред.

Фред закотив очі, але не зміг втримати усмішку. Він відкинувся на подушку, дивлячись у стелю.

— Гаразд, Джордже, побачимо завтра. Але, що б не сталося, я радий, що ми запросили її в цю авантюру.

Джордж підхопив:

— А хто знає, може, це тільки початок.

Фред лише зітхнув, але його усмішка залишилася на обличчі. Вони обоє пішли до спальні, готуючись до того, що принесе новий день.

Перш, ніж заснути, він повернув флакон у руках, дозволяючи сріблястій рідині грати відблисками в тьмяному світлі. Його погляд затуманився, ніби він бачив не скляну пляшечку, а той момент у класі зілляваріння, коли їхні пальці випадково торкнулися. Легкий дотик, ледь помітний, але достатній, щоб залишити теплий слід у пам’яті.