РОЗДІЛ 5

ВАЛЕРІЯ.

Далі ми зустрічалися частіше. Не щодня — але достатньо, щоб кожна зустріч була подією, мов маленьке свято, до якого хочеться готуватися. Іноді це були просто вечори за кавою в затишній кав’ярні під шепіт дощу за вікном. Іноді — довгі прогулянки без мети, де головним було просто йти поруч.

Одного разу ми йшли парком, і Сергій раптом зупинився біля старого дуба, що стояв посеред галявини, наче страж давнини. Його крона розкинулася в небо, а коріння майже вибиралися на поверхню, як пальці старого чарівника, що вчепився в землю. Повітря навколо нього було іншим — тихішим, насиченим, наче простір навколо дерева дихав окремо від усього світу.

— Коли я був малим, дід казав, що дерева пам’ятають усе, — тихо промовив Сергій, торкаючись шорсткої кори. — Не просто роки, не просто дощ і сонце… Вони пам’ятають голоси, сльози, поцілунки, закляття. Вони — живі архіви.

Я застигла поруч. У мене на грудях висів теплий смугастий амулет — подарунок Марії — і він непомітно пульсував. Я не відповіла відразу. Натомість підняла руку і, замість того щоб торкнутися дерева, просто тримала пальці над ним, відчуваючи той знайомий струмок — не електрики, а чогось давнішого. Живого.

— Марія каже те саме, — нарешті промовила я. — Вона навіть торкається їх іноді… каже, що чує їхній пульс. Не як у людей — повільніше, глибше. Наче дихання землі.

Сергій подивився на мене — не просто поглядом, а всією увагою, наче вперше побачив її справжню. Його зіниці звузилися, а потім його губи м’яко розійшлися у посмішці, що не торкнулася губ, але відбилася в погляді.

— Можливо, ви з нею… ближчі, ніж вам здається, — сказав він, і в його голосі не було питання. Було розпізнавання.

Я відвела погляд у бік, але не зі сорому — з обережності. Я звикла ховати те, що робить мене особливою. Але тут, під цим дубом, з ним поруч, це вже не здавалося небезпечним.

— У нас… спільне коріння, — тихо відповіла я. — Не в буквальному сенсі. Але… так.

Сергій кивнув, якби знав це давно.

— Тоді, можливо, і я маю якесь коріння тут, — засміявся він, і цей сміх був теплий, наче промінь сонця крізь хмари.

Далі ми йшли гуляти вздовж доріжки парку, не поспішаючи. Коли стало прохолодніше, не кажучи нічого, ми пішли в напрямку мого дому. Сергій мовчки йшов поруч, а в небі зорі над містом сяяли особливо яскраво — наче хтось розсипав над дахами срібло давніх заклять. Я вперше за довгий час почула: я не одна. Його присутність не тиснула — вона підтримувала. Не заплутувала — навпаки, робила все чіткішим. Наче він був частиною тієї лей-лінії, що тягнулася крізь місто, і вона нарешті знайшла ще одну точку з’єднання.

Перед дверима до будинку, де я жила, ми зупинилися. Вулиця була тиха, лише далекий гул машин та шелест листя нагадували про вечір у парку. Я не поспішно відкрила двері, але не ввійшла одразу — немов чекала, що він ще щось скаже. Але він мовчав. Я Обернулася і сказала:

— Дякую за вечір.

— Дякую, що прийшла, — відповів він. — І що… дала мені шанс.

— знаєш, Ти… інший, ніж я думала, — сказала я тихо. — Добрий. І… інший.

Сергій опустив очі, ніби від сорому, але його пальці легенько стиснулись в кулак, а потім розправилися.

— Я не досконалий, Валеріє. Але… я намагаюся бути тим, хто заслуговує на тебе.

Від цих слів моє серце стиснулося — не від болю, а від того, що хтось вимовив її ім’я так… як ніхто не вимовляв довго.

Я кивнула. Затримала погляд на одне серцебиття довше. У цьому погляді вже не було сумніву. Не було страху. Була тиша — та, що породжує довіру.

— Сергію, — раптом сказала я, — ти коли-небудь відчував, що хтось чекав на тебе… не в цьому житті, а ще давніше?

Він трохи здивувався, але не відвернувся.

— Так, — сказав він. — Навіть дитиною. Наче я кудись запізнився. Або… прийшов трохи не в той час. Але хтось все одно мене чекав.

— Мені те саме приснилося минулої ночі. Стара дорога, облямована каменями з оберегами. І посеред неї — ти. Не таким, як зараз. Але… тим самим.

Він замовк. Потім тихо, майже шепотом:

— Може, то був не сон. Може, це було спогад… з іншого життя.

Я не заперечила. Просто торкнулася амулета.

— Марія каже, що певні душі зустрічаються знову й знову, доки не змиритися з тим, що вони завжди були одне для одного.

— А ти в це віриш?

— Я вже не знаю, у що вірити. Але я відчуваю. І сьогодні… під тим дубом… я відчула, що я — на місці. Не просто поруч із тобою. А знову поруч.

Він зробив крок уперед — не наблизився, просто відчувся його намір.

— Я не хочу підганяти тебе, Валеріє. Але… я хочу бути там, де ти. Навіть якщо це буде просто прогулянка. Навіть якщо — мовчання. Навіть якщо я не розумітиму половину того, що ти робиш. Ти… незвичайна. І це добре.