РОЗДІЛ 4

ВАЛЕРІЯ

Ввечері, уже вдома, коли тиша обгорнула квартиру, мов теплий плед, а за вікном дощ стукав у шибки, наче хтось тихо просив уваги, Валерія розпаковувала сумку. Серед речей — телефон із тріщиною на екрані, ключі, мокрий зошит з конференції — її пальці наткнулися на щось маленьке й сухе, що ніяк не мали б там опинитися. Вона витягла з внутрішньої кишені зім’ятий папірець. На ньому великими, трохи похапцем написаними літерами, явно кульковою ручкою, було:

          “Якщо передумаєш — напиши. Навіть просто “чай”. -  підпис Сергій.
     Під цим — номер. Чіткий, без прикрас, без смайликів чи сердечок. Просто цифри, наче виклик, кинутий у тишу, з чеканням чи прийму я його чи, ні.

Я довго дивилася на ці кілька рядків, ніби вони містили не лише номер, а й частку чогось… справжнього. Потім зітхнула, згорнула папірець у чотири рази й поклала його на нічну полицю — не в кошик для сміття, не в гаманець, а саме туди, де я тримала речі, що ще не вирішила, чи вони мають значення.

Тиждень минав повільно, як сонячний промінь по підлозі. Я не дзвонила. Не писала. Але кожного разу, коли проходила повз кафе з великою вітриною й запахом кориці, мої думки поверталися до тих його слів: «Я не ховаюся. Навіть якщо це боляче».

Одного вечора, коли сонце вже сховалося за дахами, а в кімнаті запала та сама тиша, що змушує говорити з самим собою, я машинально взяла телефон. Палець завис над екраном. Вагалася. Згадала, як він торкнувся її плеча — професійно, але з турботою. Як дивився на неї тоді — без маски, без жартів. Як сказав: «Ти бачиш щось більше за красиві стіни».

— Привіт. Це Валерія. Ти все ще пропонуєш чай?

Відповідь прийшла через дві хвилини — майже негайно, але не надто поспішно.

— Так. І навіть каву, якщо ти передумала. Завтра о 19:00 у  каве “Лист”?

— Добре.

Наступного вечора ми зустрілися в маленькому кафе на околиці міста — тихому, з дерев’яними столиками, старими книжками на полицях і запахом м’яти й випічки. Сергій прийшов трохи раніше, сидів біля вікна, у простій синій сорочці, без халата, без маски. Просто Сергій. По якому навіть не скажеш що він популярний серед жінок лікар.

Коли я увійшла, він підвівся. Не через формальність — через повагу.

— Ти прийшла, — сказав він, коли вона підійшла до столика. Не з подивом, а з тихою радістю, майже полегшенням.

— Так, — відповіла вона, знявши шарф. — Хоча й майже не прийшла.

— Чому? — він поставив перед нею кружку запашним трав’яним чаєм із м’ятою, навіть не запитавши, чи хоче вона саме це, і невеликий шматок шоколадно кексика

— Бо боялася, що знову побачу лише гру.

Він сів, обіперся ліктями на стіл, дивився прямо в очі.

— Гра — це коли хтось прикидається кимось іншим. А я… я просто намагався бути собою . — Він зробив паузу, ніби збираючи слова. — У лікарні болить не лише тіло. Люди приходять зі страхами, з утратами, з відчуттям, що світ розсипався. Іноді жарт — це єдиний спосіб сказати: «Ти не один». Навіть якщо це звучить дурнувато.

Я тримала кружку обома руками, відчуваючи тепло, і цей солодкий аромат кекса.

— Але я не бачила в цьому щирості.

— Бо ти не хотіла бачити, — сказав він спокійно. — І це нормально. Ти ж не знала мене.

— А тепер?

— Тепер… — він посміхнувся, і в цій посмішці не було нічого від колишнього флірту. Це була усмішка людини, що, нарешті, може говорити просто. — Тепер я хочу, щоб ти побачила мене. Не лікаря, не жартівника. Просто мене як людину, як чоловіка..

Ми говорили довго. Про все — і про ніщо. Про конференцію, де я читала доповідь про старовинні тексти; про те, як Сергій потрапив у медицину не через героїзм, а через втрату батька — раптовий інфаркт у сорок п’ять. «Я хотів, щоб інші не відчували ту безпорадність», — сказав він тихо.

— А твоя подруга Марія… — несподівано запитав він, коли я згадала про Карпати. — Вона часто там буває?

— Так. Каже, що там… особливе місце. Наче час там тече інакше.

Сергій замовк на мить.

— Я чув про ту місцевість. У нас у лікарні була пацієнтка з того регіону — казала, що там особлива енергетика. Що люди, які там живуть, відчувають природу інакше. Майже… магічно.

я здивовано подивилась на нього.

— Ти віриш у магію?

— Я вірю в те, що не завжди можна пояснити науково, — відповів він. — Іноді достатньо просто відчути.

Їхній сміх не був гучним, але щирим. Їхня тиша — не незручною, а живою, наче між ними вже існував невидимий місток.

Коли годинник на стіні вже показував пів на десяту, Сергій тихо запитав:

— Може ще раз?

— Ще раз що? — усміхнулася я

— Побачитися. Поговорити. Не в лікарні, не в кафе… може, просто прогулятися? Парком. Якщо ти, звісно не проти…