РОЗДІЛ 3

          ВАЛЕРІЯ.

Друга зустріч сталася через три тижні — і зовсім неочікувано. Я їхала з колегами з роботи після конференції. Дорога була слизька після дощу, і хтось на повороті не встиг загальмувати. Зіткнення було несильним — пом’яло лише бік машини, але достатньо, щоб запрацювала сигналізація, спрацювали подушки безпеки, викликали швидку, поліцію і всіх поспішно відвезли до лікарні — на всякий випадок. Я відчувала лише саднячість у плечі та легке запаморочення, нічого серйозно, але наполегливо сказали щоб оглянути всіх..

Коли я увійшла до приймального відділення, то зупинилася як вкопана. За стійкою стояв той самий Сергій — у білому халаті, з планшетом у руці, розмовляючи з медсестрою. Але зараз його обличчя було зосередженим, навіть трохи стомленим. Він не усміхався, не фліртував — просто працював.

— Валеріє? — він помітив її й на мить здивувався, але не зі звичайним флиртом, а з легким подивом. — Ти теж тут? що сталося?

— Ми потрапили в невеличке ДТП, — сказала я сухо. — Нічого серйозного.

— добре. Сідай, я зараз перевірю, чи точно нічого серйозного

Він підійшов, уважно оглянув в мої очі, попросив нахилити голову, торкнувся  плеча — професійно, без зайвого.

— Синці будуть, але нічого страшного..Струсу немає. Відпочинь сьогодні, пий багато води, не дивись у екрани. Якщо запаморочення посилиться — звертайся негайно.

— Дякую, — відповіла  я неохоче.

— Ти ж… та дівчина з яка була недавно з подругою? — запитав він, трохи нахиливши голову, ніби шукаючи зв’язок у пам’яті.

— Так. Та, що не підходила вам для флірту.

Сергій здивовано підняв брови.

— Я фліртував?

— З усіма підряд.

Він замовк на мить. Потім провів долонею по обличчю — ніби стираючи не лише в тому, але й якусь стару маску.

— Це не флірт, — сказав він тихо. — Це… спосіб зняти напругу. Тут постійно люди з болем, страхом, невизначеністю… Якщо трохи посміятися, дати їм відчуття, що світ не зламався — легше дихається. І мені, і їм. Але… можливо, іноді переборщую. Не завжди бачу межу.

Валерія подивилася на нього — вперше без роздратування. навіть зі здивуванням. У його очах була втома, але й щирість. Та сама щирість, що не вміє вдаватися.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — запитала  раптом я, трохи зміщуючи вагу з ноги на ногу.

Він трохи посміхнувся — не фліртом, а з якоюсь тихою ніжністю.

— На огляді. Твоя подруга… Марія, якщо не пам’ятаю погано, сказала, що чекає тебе. Назвала ім’я. Я запам’ятав.

— Ти запам’ятовуєш усіх дівчат, чиї подруги приходять сюди? — запитала я, дивлячись на нього.

— Ні, — відповів він просто. — Але ти… тоді стояла біля вікна, дивилася не на мене, а на дерева за ним. Я подумав: «Ось хтось, хто бачить щось більше за стіни». І коли Марія сказала твоє ім’я… воно звучало, як ехо.

Я не очікувала таких слів. Мені навіть стало незручно — не тому що вони були надто сміливими, а тому що вони були занадто точними. Я справді тоді дивилася на дерева — на стару липу, що хиталася на вітрі, як німий свідок усіх лікарняних таємниць.

— Може, — сказала вона повільно, — але це не виглядає серйозно.

— А ти хочеш серйозності? — запитав він, не відводячи погляду.

Я  помовчала. Потім кивнула.

— Так. Хочу дійсність, яка не приховується за жартами. Хочу, щоб людина вміла стояти просто — без маски, без відвернень. Навіть якщо це більше.

Сергій довго дивився на мене невмов щось чекаючи. У цій тиші я відчула щось нове — не напругу, не захист, а ніби простір між ними раптом розширився, і стало легше дихати.

— Тоді, може, дамо собі шанс познайомитися… не в лікарні? — сказав він. — Без ДТП, без струсу, без подушок безпеки. Просто двоє людей. І, можливо… кава.

Валерія не відповіла. Але вперше за весь час не відмовилася. Лише трохи нахилила голову — і в цьому русі було щось на кшталт згоди. Або, принаймні, дозволу спробувати.

— Я не люблю каву, без солодощів — сказала вона нарешті.

— Тоді… трав’яний чай? — запропонував він, і в його голосі знову промайнула та сама теплота — але тепер без маски, без гри. Просто теплота.

— Може, — відповіла вона, і вперше за весь час у її очах з’явилася легка посмішка. — Але не сьогодні і  завтра, іншим разом. Я хочу спочатку зрозуміти, чи це… не ще один жарт.

— Зрозуміло, — кивнув він. — Я зачекаю. Поки ти не побачиш — я не ховаюся. Навіть якщо це буде боляче.

І в цих словах було щось таке, що змусило її повірити — хоча б на одну мить. Їхній погляд утримував один одного ще кілька секунд — достатньо, щоб щось всередині Валерії тихо змінило напрямок. Але раптом з-за дверей почувся голос медсестри:

— Сергію Олександровичу! Палата 3, терміново!

Він миттєво напружився — не втрачаючи спокою, але знову ставши лікарем, а не просто чоловіком, що говорить із нею про чай і ехо.

— Маю йти, — сказав він. — Ти точно не хочеш залишитися на спостереженні?

— Ні, — відповіла вона. — Я вже нормально. Просто… треба додому.

— Тоді будь обережна. І не забувай про воду.

Він на мить затримав руку біля її плеча — не торкаючись, просто як знак: «Я тут. Я бачу тебе». Потім рішуче рушив убік палати, його білий халат майнув за рогом, і він зник. Я ще хвилину постояла в приймальному, дивлячись на порожнє місце за стійкою. У грудях було якесь дивне відчуття — не туга, не надія, а щось проміжне. Ніби щось давно замкнене раптом трохи відчинилося, і тепер усередину могло втекти трохи світла.

Повільно одягла своє пальто, зібрала сумку і вийшла назовні. Дощ уже зовсім змився, залишивши після себе сирий вечір і відблиски ліхтарів у калюжах. Я пішла пішки — не тому що не хотіла їхати, а тому що їй треба було подумати. А думки були прості, але важкі, як галька в руці: “Він не фліртував. Він просто був. А я… я не дала йому шансу бути.”