РОЗДІЛ 2

ВАЛЕРІЯ.

Перше знайомство з Сергієм відбулося зовсім не так, як планувала родина — доля, звісно, вирішила інакше. Це сталося так, що через тиждень після розмов з батьками  я привезла до лікарні свою найкращу подругу Марію, яка впала з велосипеда й наївно сподівалася, що «це просто синець». Але рентген показав перелом зап’ястя. День був похмурий, небо низьке, а повітря насичене передгрозовою вологою — саме таке, коли кожен крок віддається втомою у кістках. Лікарня пахла антисептиком і старими килимами, а в коридорі тихо гуділа люмінесцентна лампа, як муха, що заблукала в кімнаті. Ми чекали в к коридорі коли нас покличуть в черзі до лікаря.

— Заходьте до кабінету 312, — сказала медсестра, не піднімаючи очей від комп’ютера. Її посмішка була втомлена, але щира — та, що виникає від звички, а не від радості.

Кабінет був затишний — на відміну від інших кімнат лікарні, тут стояли дерев’яні стільці, а на шафі — старовинний гіпсовий скелет руки. І Там я побачила його Сергія що бачила на фото, і все зрозуміла, це був він той самий Сергій, який стояв біля столу, тримаючи в руках рентгенівський знімок, й щось жваво пояснював медсестрі з такою усмішкою, ніби розповідав анекдот. Його білий халат був трохи пом’ятий, але чистий, а сорочка під ним — синя, з тонкою смужкою, що контрастувала з теплим кольором його шкіри. Я відразу помітила, як його очі спочатку пробігли по мені — швидко, але уважно, немов сканером і ніби оцінюючи — потім по Марії, яка держала травмовану руку і знову повернулися до медсестри.

— А, ось і наша пацієнтка! — вигукнув він, наче вона була старою знайомою. — Ну що, панянко, велосипед зрадив?

Марія зарум’янилася.

— Так… трохи не впоралася на повороті... Там була калюжа, я подумала — об’їду збоку, а там корінь...

— Ох, ці калюжі! — він сміявся, як у дитини. — Вони завжди вирішують з’явитися там, де їх ніхто не кликав. Ну нічого, ми вас зараз врятуємо.
Він на мить затримав погляд на Валерії й додав із легким флиртом у голосі:

— А це ваша подруга? Гарна компанія, треба сказати.

Я стисла губи й відвернулася до вікна, за яким прокрапував дощ. Я дуже не любила, коли чоловіки розмовляли з нею, наче вона декорація — щось приємне на очі, але без думок, почуттів, власної волі. А він ще й кинув фразу медсестрі, не знижуючи тону:

— Лізо, дайте-но мені ту нову шину, ту, що ви вчора хвалили. Вона м’якша, чи не так?

— Лікарю, ви ж знаєте, я не пам’ятаю назв, — відповіла Ліза, але з тою ж посмішкою, що він, мабуть, часто викликав у жінок.

Я вийшла з кабінету, щойно Сергій почав обертати руку Марії, зачіпаючи її пальцями. Не грубо — навпаки, дуже обережно, але їй це здалося нав’язливим. Занадто легким. Занадто знайомим для першої зустрічі. Це дратувало капець, хоча Марія таке любила, це для неї був знак, що вона йому цікава і може почати дії зваблення. Далі наложили гіпс, дали призначення, щоб я їх відвезла вона відмовилася, ну нехай, тоді я зібралася і поїхала на роботу, потім додому.

Наступного дня, коли Марія, із забинтованою рукою й невимушеним настроєм, зателефонувала, я вже знала, що мене чекає, відповіла відразу:

— Привіт Маша

— привіт Лера

— як ти?

— все добре

— а рука як?

— все нормально, але лікар мій то просто супер, ніяк не можу його забути

—  він тобі не пара Машо - спокійно відповіла я

— Ти що, серйозно? — здивовано запитала Марія, сидячи на балконі з чашкою чаю. — Він же такий милий! І дуже компетентний, до речі. Сказав, що перелом без зміщення — везе ж мені! А ще запропонував перевірити через тиждень, щоб усе добре зросталося.

— Він флиртував із тобою, Маріє, — сухо відповіла я, стоячи біля вікна своєї кімнати, де на полиці лежав фоліант із символами її роду. — І з медсестрою. І навіть із повітрям, схоже.

— Ну і що? Хіба це погано — бути чарівним?

— Чарівність — це одне. Але коли вона схожа на шаблон, наче він відпрацьовує роль із підручника «Як звабити кожну другу пацієнтку» — то вже ні. Мені не подобаються люди, які вважають, що красива усмішка виправдовує відсутність глибини.

— Ти завжди шукаєш глибину там, де може її й не бути, — сказала Марія, але вже без насмішки — скоріше, із сумом. — А може, він просто добрий лікар і добрий чоловік? Той, хто хоче зробити день трохи світлішим?

Я замовкла. За вікном знову почав накрапувати дощ.

— Добрий чоловік не звертається до жінки, яку бачить вперше, з фразою «гарна компанія», — нарешті промовила вона. — Це не комплімент — це оцінка товару.

Марія зітхнула.

— Знаєш… мама теж казала, що він «трохи занадто»... Але твоя бабуся, дивно, навпаки — сказала, що він «має добру енергетику».

Я трохи засмучено похитала головою.

— Бабуся завжди бачить енергію. А я — поведінку. І в нього вона… поверхнева. Як вода в калюжі після дощу. Відбиває небо, але не має власної глибини. Не хочу з ним нічого мати спільного. -  Мій голос був твердий, але всередині щось тихо турбувалося — не через Сергія, а через те, як легко він увійшов у ту картину, яку хтось інший уже намалював для неї. Ніби долі намагалися щось з’єднати, не запитавши її думки.