РОЗДІЛ 1

Валерія

Я ніколи не мріяла про пишне весілля чи білий вуаль, чи сотні гостей. Мені іноді вистачало вечора з чашкою трав’яного чаю та старою книгою, що пахла пилом і минулим. Або прогулянки парком із подругами — без планів, просто йти й розмовляти про все й ні про що. А ще — недільні ранки з аквареллю: іноді малювала з натури, іноді — ті самі картини по номерах, які всі вважають дитячими, але вони давали спокій. Іноді навіть додавала стрази — просто для втіхи, бо ніхто не бачив.

Але мама мала інші плани.Останні п’ять років вона мріяла лише про одне — видати мене заміж. Не просто заміж, а за «правильного» чоловіка: бажано — сина однієї з її постійних клієнтів з салону краси. Жінки ці були або дружинами топ-менеджерів, або самі володіли бізнесом, тож їхні сини, за задумом мами, мали бути «гарантією майбутнього».

А я працювала в державному архіві. Робота — пильна, тиха, майже монашої. Там не було криків, не було термінових дедлайнів, не було соціальних зобов’язань. Там були лише папери, що пахли часом, і вікна, в які впадало сонце вранці, а ввечері — сивий сутунок. Жила я окремо — невелика квартирка на околиці, але моя.

І ось одного вечора, коли я вечеряла вдома у батьків — мама приготувала борщ із сметаною, як у дитинстві, але в повітрі вже висіла напруга — вона знову заговорила:

— Валеріє, тобі вже двадцять сім, — сказала вона, ставлячи чисту тарілку на стіл із таким звуком, ніби це був останній дзвінок, — що ти собі думаєш?!
Її очі були втомлені, але вперті. За п’ять років це стало ритуалом: кожен раз, коли телефон дзвенів без причини, коли на календарі було «нічого особливого», але «вже пора», — вона зводила розмову до одного.

— А я тобі знайомство влаштую з дуже хорошою людиною, — продовжила вона, сідаючи навпроти мене. — його звати Сергій. Лікар-травматолог. Власна клініка, квартира в центрі, машина... Такі чоловіки не бігають по вулицях, розумієш?

Я зробила ковток чаю, щоб виграти час. У кімнаті пахло м’ятою й трохи — надією, яку я не могла розділити.

— Мамо, я ще не готова, — промовила я тихо, не піднімаючи очей.

— Ох, ти завжди не готова! — вигукнула вона, але відразу знизила голос, наче зрозуміла, що переборщила. — А коли ти будеш готова, Валю? Коли тобі буде тридцять? Тридцять п’ять? А якщо тоді вже ніхто не захоче?

Її рука легенько торкнулася моєї. Шорстка від хімії, яку вона використовує в салоні, але тепла.

— Я просто… не хочу жити чиєюсь мрією, — нарешті відповіла я. — Я хочу, щоб моє життя було моїм. Навіть якщо воно буде тихим. Навіть якщо ніхто не зрозуміє.

Тато, який дотепер мовчав, сидячи біля телевізора з газетою, раптом сказав із-за газети:

— Нехай дівчина сама вирішить, Ганно. Ми ж не на базарі.

Мама кинула на нього сердитий погляд, але щось у її погляді зм’якло. Вона відхилилася на спинку стільця, зітхнула й промовила з сумом:

— Я просто боюся, що ти залишишся сама. А це життя… воно не чекає.

— Я й не залишусь сама, мамо, — посміхнулася я, дивлячись у її очі. — У мене є книжки, подруги, мій архів… і ти. Цього достатньо.

Вона мовчала довго. Потім піднялася, взяла мою тарілку й пішла до кухні. Але перед тим, як зникнути за дверима, кинула через плече:

— Ну, хоч би на каву зустрілася з ним… Подивишся, чи сподобається.

Я не відповіла. Лише подумала про свій недільний ранок — про папір, пензлик і блакитну акварель, що ще не висохла. І це вже було достатньо.

— ну хоча б на фото глянь, може потім передумаєш

— ну давай гляну

ну що сказати так я і думала, точно не мій тип.

— ну як?

— точно не мій тип мамо, такі як він на таких як я не дивляться, тому не хочу

— гаразд, спочатку подумай,передумаєш дай знати

— гаразд мамо

Після вечері я недовго посиділа на дивані, слухаючи, як батько тихо перемикає канали, а мама миттєво грюкає шухлядами на кухні — не зі злості, а від безсилля. Я знала цей звук. Це був  спосіб говорити: «Я турбуюся, але не знаю, як інакше».

— Я піду, — сказала я, натягаючи светр і підхоплюючи сумку.

— Вже? — мама вийшла з кухні, рушник у руці. — ти ж чай ще навіть не допила…

— Доп’ю вдома. Дякую за вечерю.

Вона обійняла батьків — спочатку тата, потім маму, яка на мить притиснулася до неї міцніше, ніж зазвичай, і тихо промовила:

— Не забувай, що я тільки за тебе хвилююся…

— Знаю, мамо.

Далі ми попрощалися  і я пішла.

Вулиця була прохолодною — листопад наближався, і повітря вже ніс у собі перший натяк на сніг. Валерія йшла повільно, руки в кишенях пальта, думки — у розбій.

Чому це так важко — пояснити, що щастя може бути без гостей і весільного маршу? Що самотність — це не поразка, а вибір? Що я не проти кохання, просто не хочу, щоб воно приходило за чужим замовленням — як торт до свята, якого не чекаєш?