Розділ 11(1)

Ось так, несподівано для самої себе, я стала законною володаркою ще однієї корови та маленької чудесної телички. Дивно, але Нічка, яка, як сказав помічник нині покійного старости, нікого не слухалася, пішла зі мною без жодних заперечень.

Барс зайняв свій пост біля найближчого дерева, спостерігав за оточенням і завбачливо до нас не підходив. Він же – розумник, зрозумів, що корівка його злякається і може кинутись тікати. А воно нам потрібно? Звісно, ​​ні!

Тому охоронця кликати не стала, і так піде слідом, знову погладила Нічку та запропонувала:

– Ходімо додому, красуне.

Тихенько потягла за нашийник, і, диво, корова як прив'язана слухняно потопала слідом. Теличку трохи пізніше доправив Марел. Курей, зрозуміло, ми теж забрали. Рівар з Мишком, прихопивши на допомогу Тофара та Еріка, перенесли птахів до нас додому. Коли останню живність було доставлено і хлопці зібралися бігти у своїх справах, я покликала Мішеріса.

– Михайле! Ану, підійди-но сюди, будь ласка.

З широченною, на весь рот, усмішкою хлопець підбіг до мене, і я вкотре переконалася, як відносно безнапасне життя впливає на настрій людей. Хлопчик зараз виглядав цілком задоволеним і навіть впевненим у собі. Виходить, йому у нас подобається, тож це відразу позначилось на його душевному комфорті.

– Послухай, Мишко, тобі ще не набридло тут гостювати? – поцікавилась я.

Життєрадісна безтурботна посмішка вмить злетіла з обличчя хлопця, блідість розтеклася по вилицях, і навіть губи побіліли.

– Мені час повертатися у Водне? – злякано прошепотів Мішеріс.

– Якщо тобі цього хочеться – звичайно, можеш повернутися, – знизала плечима, – але я пропоную тобі інше. Я бачу, як сумлінно ти допомагаєш Рівару, тож хочу, щоб ти залишився тут і працював напарником нашого конюха. Живності в нас тепер побільшало, і Рівар не зможе сам з усім упорядковувати. Платитиму тобі стільки ж, скільки і йому. А ти сам розпоряджатимешся своїми грошима. Згоден?

– О!

– Це що означає?

– О!

– Розучився розмовляти? – засміялася я.

– Це правда, лікарко Кардел? Ви даватимете мені гроші?

– Звичайно, буду. Ти ж працюєш нарівні з Ріваром, то чому б тобі самому не отримувати за це зарплату? Будеш особисто купувати те, що тобі подобається. Чи ти не згоден?

– Було б чудово, якби в мене з'явилися власні гроші, – зачудовано прошепотів мій співрозмовник, – тільки не для того, щоб щось купувати для себе.

– А навіщо? – здивовано підвела брови.

– Я б віддавав їх тітці Флорі. Я знаю, вона не проти того, щоб я весь час ночував у них. Рівар сказав їй, що я багато в чому йому допомагаю, але якби я сам міг її чимось порадувати...

– Тобі не вистачає сім'ї, – з розумінням похитала головою. – Одному важко жити.

Хлопець тільки мовчки кивнув головою.

– Ну що ж, значить, віддаватимеш гроші їй. Завтра всі наші співробітники отримають зарплату, і ти будеш серед них.

– Дякую, лікарко Кардел, – через силу видавив із себе Мішеріс. Здавалося, що йому враз стало важко говорити, – Ліл правду казала, що краще за вас у всьому світі немає.

– Та невже? – посміхнулася, дивлячись у променисті від радості очі хлопця. – А вона не казала, що я строга і прискіплива? Ану, бігом за роботу! Стоїш тут, базікаєш!

– Слухаюся! – вигукнув Мишко і помчав до Рівара, який біля воза нетерпляче переминався з ноги на ногу в очікуванні, коли до нього приєднається його друг.

Хлопець справді не білоручка, і оплачувати його працю буде справедливо. Тим більше, що я можу це собі дозволити. Загалом я можу собі вільно дозволити оплачувати роботу значної частини сільських мешканців, проте робити цього не буду.

По-перше, ще невідомо, які витрати на мене чекають у майбутньому. Потрібно закупити нові медикаменти та обладнання. Та й вартість лікування я не можу передбачити. Потрібно поповнити запас місцевих антибіотиків, а вони коштують справді дуже дорого. А якщо з'являться протизапальні ліки нового покоління, то ціна їх явно буде ще вищою ніж нинішні.

По-друге, хоч Ореф і казав, що я й надалі можу розраховувати на фінансування нашої лікарні, але чи мало що може статися? Можливо, хоч і небажано для мене, голова князівства зміниться, і що тоді? Чи я отримуватиму обіцяні мені кошти й далі?

Тому подавати надію дуже великій кількості людей я не маю жодного права. А наш невеликий колектив, якщо станеться щось неочікуване, ми спробуємо утримувати й самі. Адже люди лікування оплачують, то чому б і ні? До того ж впевнена, що нестачі в пацієнтах у нас не буде. Раз вже почали приїжджати із сусіднього закуту, то із сусідніх сіл теж скоро з'являться.

Вже увечері один із працівників "ранчо" Годара привів гнідого довгоногого жеребця. Кінь виглядав дуже стомленим і сумно йшов поруч зі своїм провожатим, поки той не повернув до нашого двору. Тварина здивовано підвела голову і спантеличено зиркнула на чоловіка, ніби питаючи: “Чи не помилився ти часом, добродію?” Але коли вуздечку перехопив Марел, що поспішив назустріч, і, відчинивши ворота на всю ширину, повів жеребця в його колишній і тепер знову справжній двір, гнідий ніби прийшов до тями: тихенько заіржав і кинувся до сараю, навіть не помітивши, що я стою на ґанку. Мій управитель не перешкоджав, коли тварина зупинилася біля годівниці із зерном, сунула в неї свою морду та енергійно зажувала.

От же бісів Гаурі! Неозброєним поглядом видно, що кінь голодний. Напевно, безсовісний чолов'яга вирішив заощадити на кормах, раз все одно коня віддавати доведеться. Нічого, наші чоловіки скоро приведуть тварину до ладу.

– Жастіно, – гукнув мене батько Ліл, – ти йдеш?

– Я в лікарню збігаю, а ти можеш вирушати додому. Вже й так один тут залишився.

– Добре, – кивнув головою Марел, – зараз заведу конячку в стійло і піду. А чому ти без звіра?

– Я не надовго, тільки подивитися, чи все там гаразд і перев'язки зробити, та забрати Ліл. Нехай Барс відпочиває.