Розділ 11

– Жастіно, – гукнув мене Кадрон, який якраз разом з Босом підійшов до нас і тим самим позбавив необхідності відповідати на дуже незручні запитання.

– Щось сталося? – полегшено видихнула я.

– Ти шо це чаруйсу не збираєш? Перестоїть і поляже. З землі ж потім не збереш. Якщо хочеш встигнути, треба поквапитися.

Я приголомшено подивилася на старосту. Про що, взагалі, тут йдеться? Розгублено обернулася на Мей, а та тільки посміхнулася.

– Пішла я, діти вдома чекають, та й справ у мене тепер додалося. Значить, зовсім нічого незвичайного? Аякже, я так і думала.

Отримавши ще одне підтвердження моєї "звичайності", мама Ліл, посміхаючись, поспішила до своєї родини, а я невпевнено пробурмотіла:

– А його... її... словом, цю чаруйсу обов'язково зараз треба збирати?

– Ну звичайно, – здивовано витріщив свої блякло-блакитні очі Кадрон. – Інакше ще одного врожаю цього року тобі не бачити.

Хвилин через десять після кількох обережних навідних запитань я з'ясувала дещо цікаве.

Чаруйса – так дивно називається кормова трава, яку косять двічі на літо. Але мене найбільше вразило інше. Моя земельна ділянка, про яку так хвилювався Годар, нарікаючи, що я не зможу сама її обробляти, виявилася засіяною ще навесні. І засіяв її не хто інший, як колишній староста нашого села зі своїми працівниками.

Кадрон, наділ якого був по сусідству з моїм, тоді прямо спитав у Годара, чому той господарює на моїй землі. І отримав відповідь, що я сама слізно просила подбати про прогодування своєї скотини, бо за станом здоров'я не можу це зробити.

– Перепрошую, – обережно поцікавилася, – а як я могла просити про це, якщо донедавна зовсім не розмовляла?

– А й справді! – спантеличено пошкріб потилицю Кадрон.

– І що там за тварини, про яких зараз йшлося?

– Так корова ж твоя і кінь. Ти що, зовсім забула? – очманіло кліпав очима мій співрозмовник. – Годар забрав їх тимчасово. Говорив, що як друг твого батька він не може кинути тварин на божевільну дівчину. Вони ж з голоду подохнуть.

– Щось не дуже він поспішав повертати мені моє майно, коли я прийшла до тями. Навпаки, ще й мій дім збирався загарбати, – зло процідила я.

– А де зараз корова та кінь лікарки Кардел? – приєднався до нашої розмови Бос.

– Так там, де й були, – знову здивувався староста, – у дворі Годара.

– А хто з господарів залишився в домі? Адже тих двох злочинців там немає.

– Годар та Валір жили удвох, тому хазяїв поки що немає, але їхні робітники так і працюють на обійсті. Там такий управитель, що заради своєї посади горло перегризе кому завгодно. Він навіть нікого з підлеглих не відпустив, бо робота ждати не буде. Скотину теж потрібно годувати та порати, поки хазяїн повернеться і дасть якісь нові розпорядження..

– Але ж ... – почала я і раптом вловила застережливий погляд райнера. Очевидно про смерть Годара Кадрон ще не знає.

– Ходімо! – рішуче звелів Бос.

– Куди? – хором поцікавилися ми зі старостою.

– Повертати майно законній господині.

Проти такої пропозиції в мене жодних заперечень не було:

– Ходімо, Барсе.

Садиба Годара знаходилася майже на самому кінці села, і поки ми йшли, я трохи заспокоїла гнів, що клекотів у грудях. Який же гад цей Годар! Хіба можна так чинити з живою людиною? Мало того, що його улюблений спадкоємець відібрав у бідолахи розум, сам він не посоромився вивести з її подвір'я худобу, та ще й на все інше майно хотів накласти лапу. Дивно, чому мене не збентежило, що на подвір'ї Жастини ніякої живності не було, коли я з'явилася у цьому світі,

За кілька хвилин ми вже були біля воріт двору мого недруга. На подвір'ї повним ходом йшла робота. Посеред двору стояв віз, у який укладали якийсь інвентар. Неподалік від паркану пишнотіла тітка прив'язувала довгоногу білу кізку, ще одну тримала на мотузці. Від довгого приземкуватого хліва поважно й неквапливо простували чотири руді корови. Ще одну, тільки чорну як ніч, виводив із сараю високий худий чоловік.

З глузду з’їхати! Тут же повно всілякого добра! Що ще було потрібно безпринципному Годару, що він зазіхнув на єдине житло ображеної долею сироти?

– Кадроне, – від хвилювання мій голос став напрочуд дзвінким, – чи ти не в курсі, яка з них...

Договорити не встигла. Та сама, остання тварина, почувши мене, раптом завмерла на мить, потім протяжно мукнула, і так смикнула повідець з рук провожатого, що мужик від несподіванки похитнувся і гепнувся на весь зріст. Здобувши свободу корівка стрімголов помчала нам назустріч.

Кадрон, на відміну від застиглої соляним стовпом мене, швидко метнувся до воріт, попри свій поважний вік, і розчахнув їх на всю ширину. А за чверть хвилини здоровенна чорна худобина на всій швидкості загальмувала поруч зі мною і, поклавши свій ніс мені на плече, шумно задихала просто у вухо.

Я заціпеніла, боячись навіть поворухнутися – прямо перед моїм обличчям стирчали два величезні вигнуті роги, і я кілька секунд не могла відвести від них зляканого погляду. Але коли все ж таки ризикнула, то в полі мого зору опинилося блискуче опукле око, обрамлене довгими пухнастими віями, з якого викотилася прозора крапелька і зірвалася вниз, залишаючи на чорній шерсті мокрий слід.

У мене серце ніби в грудочку стислося. Не думаю, що тварина, яка так скучила за своєю справжньою власницею, здатна завдати їй шкоди. Хоч мама Ліл і казала, що Жастіна була зарозумілою, але, як виявилося, це аж ніяк не стосувалося ставлення дівчини до улюбленої корівки.

Я з острахом підняла руку та обережно погладила вологий ніс, що зручно вмостився у мене на плечі, а потім сама мало не зарюмсала, коли довгий шорсткий язик обережно лизнув мої пальці.

Здавалося, весь світ навколо нас притих, спостерігаючи чудове єднання душ людини та тварини. Але не так було насправді, як я думала. Просто зачарована моментом, не чула жодного звуку. А вони були, та ще які!