Розділ 10(3)

Виникла невелика пауза, під час якої присутні на зборах ретельно перетравлювали інформацію, і ось, як перша ластівка, пролунав голос охочого надати допомогу у нашій спільній справі:

– Я можу до нас вчительку взяти, – сповістила бабуся Дора, з якою ми познайомилися на минулому сході, – все одно ми з онукою живемо тільки вдвох. Разом веселіше буде.

От і чудово, крига скресла! Важко розгойдатися, а далі – легше буде.

– Якщо серед учителів буде немолодий чоловік, я можу взяти. Все одно живу один, як горох при дорозі. Нікого з родичів не маю. Тож хоч буде з ким порозмовляти про життя. На старість, дивись, і стану вченим мужем.

Я здивовано озирнулась. Це сказав Кадрон. Треба ж, а я щойно подумала, що в нього онуки... Чоловік гонористо задер носа, ніби завчасно хизуючись своєю вченістю, а потім пирхнув і кілька селян одразу заусміхалися.

Деррілен зробив досить вдалий вибір на місце старости. Хоч тепер голова нашого села вельми похилого віку, але мені хотілося б, щоб він довше залишався на цій посаді. Вже з першою зустрічі я зрозуміла, що Кадрон дуже хороша людина.

– Я теж можу взяти жінку, – раптом підтримала мене наша кухарка.

Яка ж Майра розумничка! Хоча, чого я дивуюсь? Ліл розповідала, як вона намагалася допомогти Жастіні, коли та потрапила в біду. Як намагалася достукатися до її розуму і зробити хоч щось для дівчини, що відмовлялася її бачити й чути, коли її саму вдома чекав малюк.

– Добре, якби вона була молода, — додала наша годувальниця. – Бо раптом їй дитина заважатиме?

– Ну, якщо більш поважна, я покличу, – додала огрядна жінка з зовсім сивим волоссям. Мені не так самотньо буде зимовими вечорами.

Ось тобі й маєш! А я вважала, що пропонувати свої послуги в першу чергу будуть ті жителі Краю, в кого діти шкільного віку. Однак, я дуже рада, що селяни, яким школа, взагалі-то, не дуже й потрібна, теж не залишилися осторонь. Тому через кілька хвилин я із задоволенням тримала в руці невеликий аркуш паперу зі списком, в якому було перераховано п'ятнадцять імен людей, готових прийняти на проживання міських учених чоловіків і дам. Тож, як виявилося, приїжджі можуть навіть обирати, де їм жити.

– Тепер треба подумати про доставлення вчителів до міста. Рівар, звичайно, міг би цим зайнятися, але раптом у мене виникне потреба терміново їхати на допомогу? А екіпаж у мене лише один. Не хотілося б порушувати свою обіцянку.

– А що тут думати? – перебив мене невисокий щупленький мужичок. – Я возитиму, якщо треба.

– Ну, звісно, ти, – почулися веселі вигуки з натовпу, – а хто ж іще? Та тобі й не звикати.

Я здивовано глянула на добровольця, і жінка, яка стояла в перших рядах, пояснила:

– У Даліра цього року ще один син іде до школи. Тепер у нього вже четверо учнів буде.

– А скільки у нього всього дітей?

Питання вилетіло до того, як я встигла збагнути, що загалом, я й сама повинна це знати. Але потім заспокоїлася. Усі знають, якою Жастіна була зовсім недавно. Могла чогось не згадати й нічого дивного в цьому ніхто не повинен запідозрити.

– Семеро синків у мене, – гордо випнув груди щасливий батько.

Треба ж, а мужик такий собі альфа-самець, виявляється. Ось так, зі смішками та кепкуваннями один над одним, наші збори підійшли до завершення. Кадрон розпустив сход, і люди, на ходу обговорюючи почуті новини, почали покидати площу.

І тут мій погляд впав на Мей та Марела, поряд з якими крутилися троє дівчаток.

– Ліл, – гукнула я помічницю, – поклич свою маму.

За кілька хвилин Мей, з сяйнистими від радості очима, стояла біля мене. Не набагато відстав від неї чоловік і їхні діти.

– Мареле, я хотіла поговорити з твоєю дружиною наодинці, – попередила я підлеглого.

– Як скажеш, – спокійно знизав плечима мій управитель, забрав молодших доньок, і вони повільно попрямували дорогою в бік свого будинку.

Ліл, кинувши на мене зацікавлений погляд, теж помчала геть із площі, тільки вже в інший бік.

Мей по черзі провела їх ошелешеним поглядом і повернулася до мене. У неї просто на обличчі було написано – вона жодного разу не бачила, щоб її чоловік так поступливо поводився з роботодавцем і навіть думки не допускала, що він, в принципі, так може.

– Ти просто чарівниця!

– Ага, – скромно погодилася я, – добра фея. І я маю для тебе подарунок.

– Ти вже й так обдарувала нас більше, ніж я могла б сподіватися, – почала моя співрозмовниця, але я не хотіла слухати перерахування своїх сумнівних чеснот і м'яко перервала її.

– Мей, тепер у тебе є робота.

– Але як же? – жінка здивовано моргнула. – У мене ж дітлахів повний будинок, куди я їх діну? Я ж...

– Нікого нікуди дівати не треба, – рішуче зупинила невпевнені виправдання. Інакше ніколи не доведу розмови до кінця. – Я знайшла тобі замовницю. Тепер, окрім сім'ї, займатимешся тим, що тобі подобається. І, що найважливіше, не безплатно. У Бослейні твої вишивки дуже дорого оцінили. Впевнена, що дама, яка купила все те, що ти мені дала, не змусить себе довго чекати й примчить за першої ж вдалої нагоди. Тільки я прошу, коли вона приїде, сама з нею нічого не обговорюй і не вирішуй жодних питань, а одразу приведи її до мене. Ти зрозуміла?

– Так.

– Можеш при першої нагоди братися до роботи, – застережливо підняла руку, помітивши, що Мей знову збирається щось сказати, – для необхідних матеріалів тепер маєш гроші. Запропонуй якійсь сусідській дівчинці допомагати тобі з дітьми. Я думаю, вона буде рада заробити зайвий дрібний тайс, поки ще не почалися уроки в школі.

– Але... – очевидно, зараз я почула б, що зайва монета і їй самій не завадить.

– Мей, я привезла за твої вишивки двісті п'ятдесят парелів. Думаю, цього вистачить і на матеріали, і на те, щоби найняти помічницю, і ще багато на що.

Ось тепер мати Ліл нарешті замовкла. Мабуть, втратила дар мови від потрясіння. А що потрясіння трапилося, говорили її розплющені до неможливості очі та відкритий рот.