Розділ 10(2)

На світанку наступного дня мене розбудив гучний крик хлопчиська-вістового, який на все горло волав, що сьогодні буде сход.

На сільські збори я збиралася особливо ретельно. Спочатку хотіла одягнутись якомога простіше, щоб не виглядати білою вороною на тлі не надто заможних селян. Потім вирішила, що лікар, хоч і сільський, все ж таки яка-не-яка, а інтелігенція. Тож потрібно вибирати одяг відповідно до статусу. Сама не зрозуміла, як так вийшло, але варто мені було тільки відкрити шафу, як моя рука сама потяглася за сукнею, яку презентував Ореф. На мить зупинилася, міркуючи, чи не занадто пишно буду виглядати, потім махнула рукою на всі побоювання. Чому б і ні?

Ліл якраз з дійницею увійшла до будинку, коли почувся призовний металевий дзвін. Значить, треба поквапитися.

– О! – побачивши мене всю таку гарнюню, дівчинка навіть подих затаїла від захоплення.

– Збирайся, – підігнала я помічницю, – по дорозі розглядатимеш.

Коли ми з Ліл і Барсом дісталися площі, майже всі жителі вже були там. Елероя цього разу я залишати вдома не стала. Це він Годару і Лойсу як кістка в горлі був, а решта селян уже не висловлювали жодного занепокоєння, коли бачили мене в супроводі охорони. Напевно переконалися, що без вагомих причин мій звір ні на кого нападати не збирається. А значить, лаятись чи сперечатися з цього приводу безглуздо. Тим більше існує можливість, що потрібна буде моя професійна допомога, тому сваритися зі мною аж ніяк не вигідно.

Відкрив збори, як і належить, староста. Кадрон повідомив, що сьогодні на нас чекають дуже важливі для мешканців нашого населеного пункту новини й повідомить їх Жастіна, тобто я.

По обличчях деяких присутніх зрозуміла, що новина вже просочилась у маси: з десяток людей дивилися на мене з надією в очах.

А Мей взагалі стояла і мало не плакала. Напевно, тут ніхто і ніколи не намагався зробити для своїх сусідів щось настільки значуще. Проте ніхто і ніколи у цьому селі не мав фінансової підтримки від самого глави князівства. Про Орефа я, в принципі, мовчу.

Не стала тягнути кота за хвіст, набрала більше повітря в легені та почала свою видатну промову про подію, що, ймовірно, залишиться червоним днем в календарі. Якщо вони, звісно, тут є, бо я поки що жодного не бачила.

– Дорогі мої односельці! Так вийшло, що для того, аби у нашому селі з'явилася хоч невелика лікарня, знадобилося втручання Його Світлості князя Мілларда. Він найвищою милістю обдарував мене охоронною грамотою, про що ви вже знаєте з минулого нашого сходу. Я набралася сміливості та спробувала випросити у князя ще й школу для нашого рідного Краю.

Зробила невелику паузу. Можливо, хтось захоче висловитись? Але всі, затамувавши подих, тільки мовчки дивились. Охочих щось спитати так само не знайшлося. Отже, рухаємось далі.

– У мене є для вас кілька новин чудових та ще одна-дві не дуже хороших. Почну з добрих і з радістю повідомляю – нам дозволили відкрити школу. Тепер ваші діти не залишатимуть вас надовго, і вам не доведеться винаймати для них якесь житло у Водному.

Ось тепер серед слухачів виник шум. Люди про щось радісно шепотілися, але все одно ніхто не поспішав ставити мені запитання. Тому продовжила:

– Коли з Бослейнського департаменту освіти дійде розпорядження до Фрагорська, нам із міста мають надіслати директора, чотирьох викладачів для старших дітей та одного вчителя молодших класів.

Зробила багатозначну паузу і, посміхнувшись, додала інтриги:

– У нову школу знадобляться ще співробітники, зарплата цьому персоналу, як і викладачам, надходитиме з державного фонду. Потрібні: завгосп, що вміє ремонтувати столи, стільці та інший інвентар, необхідний для школи, прибиральниця та кухар. Ми започаткуємо нову систему для сільських шкіл, бо у міських навчальних закладах дітям давно готують просто у школі гарячу їжу. Оплачувати шкільне харчування можна буде продуктами.

Настільки явного пожвавлення учасників сходу навіть не очікувала. Шум став гучнішим, люди перемовлялися, кивали головами, жестикулювали... Значить, настав час викладати новини не дуже райдужні.

– Тепер про труднощі.

Зачекала, поки стало тихіше, і виклала решту.

– Всі це, звісно, прекрасно, але ці переваги з'являться у нас лише за дотримання головної умови – до першого хмурня у селі має бути споруджено нову будівлю для школи, щоб наймолодші змогли вчасно розпочати навчання. Часу, як ви самі розумієте, залишилося менш як місяць. А зводити стіни необхідної споруди поки що навіть немає кому.

На майданчику знову запанувала тиша, яку перервав лінивий чоловічий голос:

– Буде вам бригада.

З натовпу виступив тато однієї з найвагоміших для мене пацієнток. Тому що борг за лікування цієї пацієнтки ще не сплачено.

– Через три дні десяток столярів і теслярів буде в селі, – запевнив Натік, – навіть якщо мені доведеться їх зв'язати та тягти сюди волоком.

– Можна силоміць привести коня на водопій, але не можна змусити його пити, – глибокодумно промовила народну мудрість.

– Шо? – пролунало з натовпу одразу кілька зацікавлених вигуків.

– Притягнути їх, звичайно, можна, але ж не можна силою змусити, щоб вони дійсно постаралися і врешті-решт встигли зробити хоча б найнеобхідніше до початку навчального року.

– Та не хвилюйся ти так, – посміхнувся Натік, – зі своїми приятелями я вже якось розберуся.

– Так це ж він свою бригаду хоче привезти, – щасливо посміхаючись, гордо пояснила дружина Натіка. – Мій чоловік у будівельній артілі працює, тій, що у Заріченську.

Поняття не маю, де цей самий Заріченськ, але новина справді чудова. Дивно, що мої помічники про цю обставину не знали. Напевно, Натік з якоїсь невідомої причини не дуже афішував свою роботу.

– Але чи захочуть вони сюди приїхати прямо зараз? – я задумливо потерла підборіддя. – Ви ж наразі щось будуєте?

– Я впевнений, друзі зрозуміють, що допомогти людині, яка врятувала життя моєї доньки, важливіше, ніж побудувати вчасно будинок для чергової коханки заріченського фабриканта. Тим більше, що наша пташка вже за кілька років також до школи піде. Тож і мені вигідно, щоб школа у нас у селі була.