Розділ 10(1)

– Лікарко Кардел! – зрадів моїй появі Брей, який якраз з'явився з якимись ліками, в отворі дверей у процедурну, – як добре, що ви вже повернулися!

Потенційні пацієнти, навпаки, злякано на мене подивилися. Чого, спитати б, витріщаються? Начебто монстра перед собою побачили.

– У нас тут що, епідемія? – здивовано запитала, розглядаючи жінку похилого віку і двох чоловіків середніх років.

– Ні, – посміхнувся терапевт. – Це не наші. Приїхали з Торьохіно. Вчора ще жінка з хворою дитиною звідти приїздила.

– У вашому ж закуті свій лікар є? – отетеріла я від почутого. – І як ви, взагалі, дізналися, що тут відкрилася лікарня?

– Нам Йол сказав, – прогудів один із чоловіків. – Ваш сусід колишній.

Ось, значить, як. Якщо новина про мене почала поширюватися і в інших населених пунктах, то зрозуміло, чому Брейн стурбувався розширенням стаціонару.

– Лікарко, – жінка піднялася і показала червону опухлу руку, – не відмов в допомозі.

Очевидно, що дехто, не будемо показувати пальцями у бік, де мешкає поки що незнайомий мені колега, вже наважився їй відмовити. Ще трохи, і я, мабуть, викличу цього горе-лікаря на дуель на скальпелях.

Хіба можна відмовляти хворому у допомозі лише тому, що у лікаря поганий настрій чи ліньки займатися болячками сторонніх людей? Виходить, що можна.

Адже причина, через яку лікар із Торьохіно відмовив цим людям, – брак вільного часу!

Саме так він і мотивував своє небажання займатися потенційними пацієнтами: "Часу зовсім немає". Сказати, що я була шокована – ані на йоту не передати мої почуття. Ну не можна ж так байдуже ставитися до своїх професійних обов'язків!

Очевидно, пихатий лікар дуже розслабився через відсутність конкуренції й волів вибирати випадки більш легкі, а пацієнтів більш багатих. А решта нехай виживає, як може.

І все ж я, навіть попри ситуацію, що склалася, промовчати не змогла. Одна річ, коли за нещасного випадку до нової лікарні звертаються мої односельці. Вони чудово знають, яким є цілительський стаж їхнього сільського лікаря, і реально оцінюють ризик: лікуватися у недосвідченого фахівця чи їхати до того, хто має багаторічну медичну практику, але здатен навіть не пустити їх на своє подвір'я.

Про солдатів комендатури тут навіть не йдеться. Після того пам'ятного бою під Фовчим Яром я була зобов'язана зробити первинну обробку поранень, бо інакше хтось із постраждалих міг просто не дістатися до військового медика живим.

Звісно ж, для тих, кому потрібна допомога цілителя, існував ще й третій варіант – звернутися до міської клініки. Тим більше Мідаут не так і далеко від Торьохіно. Принаймні набагато ближче, ніж Фрагорськ від нас.

Ось саме з останнього варіанту я і почала.

– А чому ви до міста не поїхали?

Жінка чомусь розгубилася і жалібно подивилася на своїх супутників, надаючи право вести переговори чоловікам.

– Міському лікареві гроші потрібні, а в нас зайвих немає, – відповів знову той самий чоловік, що вже відповідав на моє запитання.

– Матінко, – знову приєдналася до розмови пацієнтка, – ти не сумнівайся, ми твою роботу оплатимо. Тільки грошей у нас і справді немає, тому ось... – вона махнула здоровою рукою у бік дверей і я одразу ж озирнулася. Що відразу біля входу, притулившись пузатими боками до стіни, стоять п'ять чимось наповнених мішків, я до цього не помітила. Мені ніколи було оглядатися. Вся моя увага була звернена на відвідувачів. Гадаю, що в тих лантухах до мене прибули якісь овочі.

– Не про оплату мова, – скривилася я. – Річ у тому, що я не так давно лікую людей. У мене мало досвіду, і знань набагато менше, ніж у висококваліфікованого лікаря. Який до того ж має спеціально обладнаний кабінет.

– Шартель попередив, що лікарня тут з'явилася зовсім недавно, але це ніщо порівняно з тим, що лікарі тутешні нікого за двері не виганяють. А нас приймете, хоч ми не з вашого закуту?

– Звичайно, приймемо, – зітхнувши, підтвердила я, – і постараємося зробити все, що від нас залежить, щоб вас вилікувати. Але самі розумієте...

– Ми все розуміємо, – проскрипів другий чоловік, який до цього сидів, міцно стиснувши губи. Він важко підвівся і відразу ж нахилився, вхопившись рукою за поперек з правого боку.

– Колего, – доктор Брейн уважно вдивився в скрюченого від болю чоловіка, – цей пацієнт, швидше за все, за моєю спеціалізацією.

– Тоді в чому річ? – запитала я. – Чому сидимо і не лікуємо? Чекаємо на особливе запрошення?

– Ну ось, – засміявся Брей, – даремно ви хвилювалися. Я ж казав, що вона...

– Докторе Брейн, – я начепила на обличчя суворий вираз, – може, замість того, щоб обговорювати керівництво, ви візьметеся до своїх прямих обов'язків?

– Слухаюсь, лікарко Кардел! Ось тільки сьогоднішні призначення для стаціонарних виконаю, щоб потім не відволікатися, – з готовністю відрапортував Брей і знову посміхнувся пацієнтам, що враз насторожилися: – У нас тут суворо, як бачите. Отже, панове, нумо лікуватися.

Поки прибулих тимчасово влаштовували та проводили первинний огляд, минуло близько двадцяти хвилин. На мене, як з'ясувалося, сьогодні чекають два оперативні втручання, і я почала спішно готувати все, що для цього знадобиться. Крім того, що доведеться жінці робити розтин гнійника на руці, другому пацієнтові також потрібно буде чистити рану, тільки на спині. Хоч той недолікар, якого я вже починаю потихеньку ненавидіти, і наклав на поріз шви, але хвороботворні бактерії внесли свої корективи в процес загоєння, і тепер шви доведеться знімати.

Я попередила хворого, що залишиться досить великий шрам, на що отримала оптимістичну відповідь, що у нього на спині очей немає і "любуватися" некрасивим рубцем сам чоловік не може. А що інші з цього приводу думатимуть, йому байдуже. Аби лишень все загоїлося. Решта його не хвилює.

Не встигла запросити в процедурну першого пацієнта, як пролунав гучний стукіт, а потім з коридору почувся голос нашого нового райнера: