Розділ 9

З величезним зусиллям розліпила повіки: у великій кімнаті, куди переніс мене чаклун, нікого немає. Ліл і Барс, мабуть, у лікарні з Брейном. Порадіти цій обставині не вдалося. У голові гуде, ніби лечу в літаку, і хитає, мов п'яну.

Оглянула себе. Здається чи ні, що моя шкіра ледь помітно світиться? Протерла очі й знову подивилася: все як завжди. Якщо вже видіння наяву, то це діагноз. Фейрі мене зрештою доведе до божевільні. А може це і є його метою? Питання, навіщо йому це треба, досі актуальне, а відповіді... Відповіді на жодне питання немає.

Спіймала себе на тому, що все ще стою на одному місці та дивлюся на своє майже голе тіло, як якась збоченка. А що як зараз увійде Ліл, або ще гірше – доктор Брейн? Як ця сцена виглядатиме збоку?

Встигла зробити в бік спальні лише один крок, як уперлася носом якусь перешкоду. Мимоволі відступила, бо перешкодою виявився не хто інший, як знову той самий Ореф. Безпристрасно зазначила, що зараз маг знову одягнений як мешканець мого рідного світу: у синю сорочку і такого ж кольору, тільки темніші, джинси, що щільно облягали довгі ноги чародія.

Підвела очі й мовчки подивилася в чорні, як найтемніша ніч, очі. Метушитися, розшукуючи чим би швиденько прикритися, вважала зайвим. Фейрі уже неодноразово бачив мене оголеною, тож нехай дивиться, якщо йому треба. До того ж у мене поки що не дуже багато одягу, який мені подобається, і знову спостерігати його у вигляді новорічного конфетті у себе під ногами, якщо Орефа знову якийсь скажений ґедзь вкусить, не бажаю.

– Я ніколи не перепрошую, – проскреготів крізь зуби маг.

Підтримувати розмову навіть не подумала. Навіщо, якщо я і раніше в цьому не сумнівалась. А він точно знає, що я на вибачення і не розраховувала. Хіба стане така велична особа принижуватись, щоб просити пробачення у маленької нікчемної людинки?

– Я ніколи не перепрошую, – прозвучало ще раз, більш вагомо, і чорні очі вп'ялися в моє лице, ніби вишукуючи на ньому хоч проблиск якихось емоцій. Але певна, що жоден м'яз на моєму обличчі не здригнувся. Зараз я на диво байдуже сприймаю навколишнє. Навіть більше – відчужено. Наче все, що відбувається навколо мене, бачу здалеку. Як якийсь нудний фільм на телевізорі, який не викликає жодного відгуку.

Чому чаклун так дивиться на мене? Чекає на підтвердження, що я почула? І раптом у моїй голові наче перемикач клацнув. Ніколи не перепрошує, а якби перепрошував, то що? Попросив би зараз у мене вибачення?

Я ще відступила на кілька кроків. Наразі невідомо, що страшніше: злий фейрі чи добрий? Темноокий чаклун спокійно подолав відстань між нами та поклав свої долоні мені на плечі. Потім його руки ковзнули вниз, лише кінчиками холодних пальців торкаючись моєї шкіри, чому я зіщулилася, але відсторонюватися не стала. Ще під час нашої першої зустрічі зрозуміла – перечити йому марно.

Долоні мага стали ще холоднішими й тепер торкнулися моєї талії, ковзнули за спину і піднялися до шиї. Далі торкнулися ключиць і пройшлися по грудях, залишаючи за собою прохолоду. Там, де торкалися чуттєві пальці чаклуна, здавалося, що легкий вітерець пестив мою шкіру.

Я весь цей час дивилася на обличчя Орефа. Здається, він навмисне утримував мій погляд, щоб ненароком не глянула вниз. Ось його руки знову опинилися на моїй талії, а потім повільно спустилися стегнами майже до колін.

Фейрі відпустив мене і відступив на кілька кроків. Тепер я вже могла поглянути на себе, але чомусь вирішила, що мені краще одразу підійти до дзеркала, що я не забарилася зробити. Чесно кажучи, у той момент, коли побачила своє відображення, була вражена набагато більше, ніж коли маг кинув мене у воду. Якоїсь гидоти я в глибині душі підсвідомо завжди від нього чекала. Але того, що зараз сталося – ні.

На мені несподівано з'явилося, ніби з повітря зіткалося, прекрасне плаття оманливо простого крою. Але виглядало воно розкішно завдяки незвичайному блискучому шовку, зеленому, як молода весняна трава. Того кольору, який магнітом притягував погляд і при цьому не виглядав ні зухвалим, ні вульгарним. Струмениста спідниця при русі линула до ніг, пестячи приємним холодком. Широкий оксамитовий пояс підкреслював талію, від чого вона здавалася тоншою та виразнішою. Плечі обійняла коротка пелерина з такого ж найтоншого оксамиту багатого темно-зеленого відтінку.

Що ще відразу привернуло мою увагу – крихітні золотаві крапельки, що спалахували іскорками на незвичайній тканині. Звісно ж, одразу у пам'яті сплив майже забутий спогад із колись прочитаних шотландських переказів про краплинки ельфів, якими прикрашались найдорожчі тканини гірських фей.

Я на мить навіть забула, що зараз в кімнаті не одна, а коли повернулася обличчям до Орефа, то вже точно знала – від такого подарунка не можна відмовлятися. Навіть спроба натякнути, що не бажаю приймати цю сукню, буде сприйнята як смертельна образа.

Ельфійський дар звичайній людині – явище настільки унікальне, що нехтувати ним не варто, мало того – небезпечно.

– Дякую.

Ореф кивнув головою. Потім підняв руку і простягнув її до мене долонею вгору, ніби щось пропонував узяти. Я здивовано підняла брови, і в цей час кулон, що висів у мене на ланцюжку на шиї, заворушився, вислизнув з-під сукні та завис перед моїм носом.

Я взяла медальйон в руку, і він охоче розкрився. У ньому, як у крихітному телевізорі, мені було показано вельми пізнавальне кіно, шкода тільки, що беззвучне. Перед моїм зацікавленим поглядом постали особи, зображені на мініатюрах.

Основна дія першого сюжету відбувалася біля неправдоподібно блакитного озера, на невеликій мальовничій галявині, що заросла яскравими квітами.

Красень-брюнет із чорними як ніч очима, чому я відразу записала його в родичі Орефа, намагався зачарувати мою "близнючку", яка на провокації піддаватися не хотіла і тільки скептично кривила губи, коли цей ідеал сексуальності врешті велично опустився перед нею на одне коліно.

На вияв подібної незговірливості темноволосий підвівся і щось зло рикнув. Дівчина злякано позадкувала від нього. Розширеними від страху очима вона простежила за кожним рухом чоловіка, який із грацією хижака наближався до неї, поки не опинився на відстані витягнутої руки. Ось тоді моя "близнючка" і сказала щось таке, чому хлопець смикнувся, ніби вона щосили вліпила йому ляпаса, і розтанув у повітрі.