Розділ 8

Розбудив мене тихий стукіт і двері в кімнату безшумно трішки прочинилися. Мірру ніби вітром знесло з крісла, і через секунду вона вже стояла біля входу поруч з дівчиною, яка обслуговувала нас під час обіду.
Та щось прошепотіла тимчасово прикріпленій до мене особистій служниці й одразу сховалася за дверима. Все це я побачила крізь напівприкриті повіки. Прокинутись-то я прокинулася, але підводитися було ліньки. Коли ще в мене вийде бездіяльно повалятися в ліжку (тим більш такому чудово м'якому і зручному), не хвилюючись, що хтось з односельців закричить біля мого двору на все горло: “Жастіно, виходь, потрібна твоя допомога!”.

Мірра нерішуче підійшла ближче до ліжка і делікатно кахикнула.

– Я не сплю, – таки вирішила відкрити очі повністю. Потрібно ж дізнатися, що там сталося.

– Лонні запитує, що приготувати панам на вечерю.

Від подиву навіть піднялася на лікті й поцікавилася:

– А чому вона питає про це саме у мене?

– Так господар ще не повернувся, – брови Мірри теж здивовано підскочили, – а оскільки кухарка ніяких розпоряджень з приводу бажаних страв не отримала, значить, вона готуватиме те, що звелите ви. Часу залишилося вже не так багато, бо ніхто не наважувався перервати ваш відпочинок. Проте вже минуло дві з половиною години, як ви пішли до своїх покоїв.

– Та звідки я знаю, що тут заведено готувати? – від подиву ніяк не могла втямити, що я маю замовляти. – У мене вдома Тор їв усе, що подавали.

Очі Мірри відразу стали майже вдвічі більшими, і тільки тоді я зрозуміла, що сказала зайвого. Напевно, від хвилювання чи несподіванки.

– Нехай готує те, що ваш господар найчастіше замовляє, – нарешті знайшла вихід зі складного положення, – а мені, якщо можна – какао чи чай з еклерами.

– Зараз передам, – очі дівчини, здається, стали ще більшими, або в мене вже спотворене бачення реальності.

Але ні, мені зовсім не здалося, що Мірра була більш ніж здивована моїм замовленням. Підтвердження з'явилося через кілька хвилин у вигляді тієї ж місцевої офіціантки. Цього разу вона постукала й одразу влетіла до моїх покоїв, ніби за нею чорти гналися, ще й озирнулася наостанок.

– У чому річ?

– Пані, – трагічним голосом повідомила вона, – Лонні плаче.

– Що трапилося? – довелося все ж таки подолати лінь та сповзти з ліжка. – Вона захворіла?

– Ні, – все той же драматичний тон, – вона не знає, як варити аклери. Боїться, раптом господар її вижене, бо не змогла догодити гості.

Ну, що тут скажеш? Підхопила сукню та попросила сторонніх очистити приміщення.

– В коридорі почекайте, зараз підемо.

– Куди? – це Мірра приєдналася до розмови, проте відразу ж схаменулася і зніяковіла. – Вибачте, я не повинна була набридати запитаннями.

– Підемо з'ясовувати у вашої кухарки, чому вона не знає, як спекти еклери.

З того часу, як я залишила відведені мені в особисте користування кімнати, минуло вже півтори години, а ми з Лонні, яка виявилася невисокою худенькою жінкою середніх літ, все ще чаклували над незвичною для цього світу стравою. Вірніше, чаклувала я, а вона в міру потреби допомагала і при цьому встигала керувати кількома кухонними працівниками, кожен з яких на своєму робочому місці щось спритно різав, чистив, кришив, помішував і одночасно з основним заняттям ще встигав з цікавістю поглядати на мене.

Коли перше здивування тим, що я варю тісто, пройшло, почалося шушукання то тут, то там. Скептичні посмішки я теж помічала, але намагалася не зважати на них. Попросила вищі сили, щоб не дали мені зганьбитися і не допустили, щоб еклери під час приготування зхлопнулися і перетворилися на неапетитні довгасті млинці.

Поки вичікувала необхідний час, встигла добре оглядітися. Кухонне приміщення виявилося досить великим та світлим. Під стелею урочисто виблискувала електрична лампочка, яка терпляче чекала, коли сутінки змусять присутніх скористатися нею.

До речі, відкритий вогонь тут також був – він палав у великій печі, що вільно розташувалася прямо в центрі кухні. Саме на боці цього монстра і була духовка. Дві незграбні й громіздкі електроплитки зверхньо примостилися, як на п'єдесталі, на невеликому, але добротному міцному столику, що стояв біля вікна.

З меблів лише кілька прямокутних столів для роботи, шафи для посуду, полиці, на яких стрункими рядами вишикувалися глиняні горщики з необхідними дрібницями: крупами, різноманітними спеціями та травами. Напевно, саме це додавало запахам кухні незвичайні пряні нотки.

Напевне, хтось нагорі таки прислухався до моїх палких і щирих прохань, тому заготовлення для тістечок вийшли – краще не буває. Коли Лонні витягла широке деко з духовки, то навіть крякнула від захоплення, оцінивши результат, що постав перед нашими очима.

Заварний крем вже був готовий і поміщений у мішечок із щільної тканини. Коли рум'янощокі еклерчики вихолонули, я для проби взяла один, проткнула його ножем і під приголомшеними поглядами присутніх наповнила кремом.

Глазур не стала варити – на перший раз і так зійде. Тому посипала кондитерський виріб перетертим цукром і помилувалася готовим смаколиком. Ніколи так не раділа звичайному еклеру, хоч готувала їх незліченну кількість разів. Олексій дуже їх любив, а я завжди намагалася побалувати коханого чоловіка смачненьким. Але спекти тістечка за подібних умов вважаю подвигом. І цей шедевр кулінарії першим має спробувати Лонні, за те, що пустила мене у свої особисті володіння.

– Мені хотілося б знати, лисичко, чому ти постійно когось пригощаєш? – почула, ледве встигнувши протягнути ароматну випічку господині кухні.

Всі одразу ж залишили свої справи й приголомшено втупилися у двері, біля яких стояли Деррілен та його управитель.

– Ох! – прорізав тишу болісний скрик, і я з жалем констатувала, що дарма так розслабилася.

Мої професійні обов'язки наздогнали мене й у Бослейні. Молодий хлопчина, який якраз шаткував капусту, забув про роботу та полоснув ножем по своїй руці від зап'ястя і майже до другого суглоба великого пальця. З рани заструмувала кров, і хлопчисько побачивши її став катастрофічно бліднути.