Розділ 7(2)

Відвідувач виявився невисоким повним чоловіком середнього віку. З нашою появою він підхопився зі стільця і ​​доброзичливо усміхнувся, чому його вуса смішно заворушилися, і я мало не пирснула від кумедного видовища.

– Доброго здоров'я, ваша милість, – несподівано густим голосом прогудів гість, – невже тут комусь знадобилися мої послуги?

Я швидко змалювала ситуацію і з надією подивилася в добрі зелено-карі очі візитера. Пан Аккін (як з'ясувалося, так його звуть) виявився на диво чуйною і поступливою людиною. Не минуло й двадцяти хвилин, як він уклонився і покинув будинок коменданта. На наше взаємне задоволення все вирішилося без проблем.

Я сплатила його виклик додому, видала завдаток – половину середньої вартості протеза, яка становила майже тисячу парелів і зобов'язалася повністю розрахуватися за нашої наступної зустрічі. Тор збирався було спробувати віддати гроші сам, але я рішуче заперечила, натякнувши, що поки що не потребую фінансової допомоги, бо маю свої кошти. Доки він не почав сперечатися, запевнила, що неодмінно скористаюся його допомогою іншого разу.

Зрозуміло, дорогу і вимушену поїздку пана Аккіна в наше село компенсую теж. Ціна, як я і здогадувалась, виявилася не те що високою, а захмарною. Проте, що тут поробиш? Маг, якого дуже пощастило залучити на допомогу артілі, свою працю цінував дуже високо. Але, воно було того варте. Якщо я зможу зробити хоч декілька людей щасливими, то можна вважати, що не дарма з'явилася у цьому світі. А Брейн гідний того, щоб відчувати себе повноправним членом суспільства.

Аккін, зі свого боку, пообіцяв виїхати післязавтрашнім вечірнім поїздом, захопивши з собою зразки своїх виробів і двох майстрів, якщо все ж таки буде потрібна підгонка.

Коли гість нас залишив, я на мить задумалась. Дивно, але не рахуючи деяких непорозумінь типу Тріскет і чиновників з департаменту освіти Фрагорська, мені майже завжди вдається втілити задумане в життя.

Тепер залишилося завтра вранці відвідати столичну управу, і можна зі спокійною душею чекати на вечірній потяг, щоб вирушати додому. Спіймала себе на думці, що вважаю будинок Жастіни Кардел тільки своїм. Навіть бажання повернутися сприймається, ніби це так і має бути.

Впевнена, що княжа грамота змусить місцевих чиновників від освіти піти мені назустріч. Навряд чи хтось наважиться не виконати розпорядження самого Мілларда.

– Мені вже час до начальства. – відірвав мене від дум Деррілен. – Сумуватимеш без мене, лисичко?

– Навіть не мрій, – зробила сердитий вираз обличчя, помітивши, як округлилися очі Мірри, яка якраз увійшла до зали. Служниця миттєво зникла.

Тор згріб мене в обійми та наблизив свої губи до моїх.

– Будеш, не обманюй, – задоволено констатував, коли у мене перехопило подих і я мимоволі притулилася до його грудей.

Ласкавий поцілунок змусив мене розімкнути губи, і мій партнер трохи напружився.

– Ймовірно, непогано було б перенести зустріч, – ледве чутний чоловічий шепіт пролунав біля мого вуха.

Цього ще не вистачало! Я рішуче викрутилася з тісних обіймів і повторила:

– Навіть не мрій!

Після того, що вже мали сумнівне щастя спостерігати кілька людей з обслуги, ні в кого не виникне навіть тіні сумніву, навіщо господар будинку усамітнився з приїжджою дамою в замкненій кімнаті.

– Гаразд, – погодився неохоче Тор. – Іди відпочивай, мила. Мені справді час.

Легенько цмокнув у щоку і поквапився вийти з кімнати, поки я задумливо дивилася йому вслід. Мила...

Я повільно підіймалася сходами на другий поверх, розсіяно ковзаючи поглядом по портретах, жоден з яких не мав схожості з господарем будівлі. Зараз мене анітрохи не цікавили предки коменданта, найбільше мене хвилював сам Тор.

Шкода, що я не маю здатності читати думки, як Ореф. Мені дуже стало б у пригоді таке вміння, щоб переконатися, що в наших відносинах з Тором справді намітилося якесь зрушення. Милою Деррілен назвав мене вперше.

Судячи з подиву прислуги, його милість не часто обіймав жінок на очах у своїх працівників. До речі, чому він “милість”? Адже це звернення щось та означає? І чому вдома забороняє так до себе звертатися?

Гаразд, про це потім, зараз треба добре подумати, як побудувати бесіду в управі освіти та виторгувати у них найбільше, що вони зазвичай виділяють для сільських шкіл. Потім треба відвідати найближчі аптеки, може, знайду щось корисне для своєї клініки. Клініка – слово яке вагоме. Скоріше, невеликий фельдшерсько-акушерський пункт. Ага, як же – акушерський. І де цей акушер, дозвольте поцікавитись?

Але я сповнена рішучості все, що задумала, втілити в життя. Нехай не найвищого класу лікарня в нас буде, але це в сто разів краще ніж нічого.

– Я вам ще потрібна?

Це Мірра відірвала мене від роздумів. Вона, як я й думала, недалеко втекла від зали, де ми з Тором розмовляли. Стояла біля вікна в коридорі та чекала, поки я надумаю вийти. Пояснила це тим, що поки я ще не дуже добре орієнтуюсь у будинку (скоріше вже в невеликому палаці), їй доручено супроводжувати мене, куди знадобиться.

І привела до кімнати, яка тимчасово є моєю. Я не відмовилася б і на постійній основі пожити в таких шикарних хоромах. Але не для того мене темний фейрі висмикнув із рідного дому, щоб я на перинах вилежувалася.

Наказ працювати лікарем у невеликому селі ніхто не скасовував, і сперечатися з Орефом з цього приводу абсолютно марно. Та й чи є хоч одна людина в цьому світі, здатна чинити опір могутньому блондину з антрацитово-чорними очима?! Лише один його суворий погляд викликає трепет і холод у шлунку.

А він же мене попереджав, щоб я ні з ким із тутешніх мешканців не зближувалася. А тепер? Варто чаклунові прийти й побачити мене, як він одразу зрозуміє, що Тор для мене вже не лише колишній пацієнт, а щось набагато більше.

А що, якщо Ореф розсердиться? Хоча, яка йому різниця? Якщо у нас із Дерріленом зав'яжуться більш-менш постійні стосунки, то у рідний світ мені навряд чи захочеться повертатися. Значить, сердитись фейрі не має жодної причини.