Розділ 7(1)

Чергове випробування чекало на мене, коли ми повернулися в особняк Тора і зрештою зібралися у величезній їдальні. Запрошені до обіду Тред та Альтар ніяково переступали з ноги на ногу біля входу в обідню залу, а як тільки помітили свого командира – стали по стійці струнко.

Бідолахи! Відразу помітно, що солдати почуваються в будинку начальства не зовсім у своїй тарілці. Але варто нам було підійти до довгого обіднього столу, застеленого золотистого кольору скатертиною, можна було вже починати панікувати й мені.

Столові прилади були вже підготовлені, і тільки-но я кинула погляд на стіл, як у мене очі розбіглися від різноманітності ложок, виделок, ножів і якихось дивних щипчиків.

Тор відсунув для мене стілець, я на ватяних від хвилювання ногах обігнула його і майже впала на сидіння. Деррілен сів поруч зі мною, а його підлеглі – навпроти нас.

Намагаючись не дивитись на предмети невідомого мені призначення, розсіяно ковзала поглядом по блідо-блакитних стінах, величезних вікнах, драпірованих шторами такого ж кольору, що й скатертина. Одночасно гарячково розмірковувала, як мені вчинити? Чи одразу зізнатися, що поняття не маю, що робити з різнокаліберними ложками й виделками, чи з розумним виразом обличчя взяти для супу ложку, яка мені більше всіх сподобається? Професія медсестри аж ніяк не передбачає відвідування званих обідів, тому я ніколи не морочилася з тим, чи правильно використовую столові прилади. Було б що поїсти, а чим орудувати при цьому завжди вважала несуттєвим.

Поки роздумувала, на плоскому блюді перед моїм носом з'явилася глибока тарілка з супом, з тоненькою золотистою плівкою на поверхні. Страва випромінювала такий чудовий аромат спецій, що мій рот негайно наповнився слиною. Тому питання бути чи... Тобто їсти чи не їсти, було вирішено в позитивному плані.

Висока жінка в темно-блакитному фартуху поверх суворої синьої сукні безшумно вислизнула з-за моєї спини, прихопивши з собою полірований сервірувальний столик, заставлений делікатесами. Наступної секунди така ж тарілка стояла перед Дерріленом, а подавальниця поспішила обслужити решту гостей.

Цікаво, що першість у черговості подачі страв була віддана мені, а не господареві будинку. Дивно це все. Але, хай там як, довелося чекати, поки решті учасників трапези теж було подано страву.

Тільки коли Тор простягнув руку за однією з трьох ложок, я скопіювала його жест, прихопивши точну близнючку біля моєї тарілки. А далі все пішло своєю чергою.

Чи варто говорити, що все приготовлене було вище за всілякі похвали? Щоправда, оцінити страви повною мірою не вдалося. Доводилося постійно не випускати з уваги поведінку чоловіків. Дивно, але Тред і Альтар чудово знали, коли якийсь столовий прилад слід використовувати та, подолавши початкову незручність, просто насолоджувалися їжею.

А мені ж з самого початку здалося, що вони не схожі на простих селян. Ймовірно, як і їхній командир, у Велеровській комендатурі вони з'явилися теж не за власним бажанням.

Але голову забивати цим не стала, бо посередині стола урочисто поставили чималу тарілку з чимось, що геть-чисто відбило в мене бажання продовжувати трапезу. По-перше, дивні фіолетові ракоподібні розміром із сірникову коробку під корінь знищили мій апетит. По-друге, чоловіки, відсунувши від себе використаний посуд, впевнено потяглися за тими самими щипчиками, що чекали своєї черги серед ложок, виделок та ножів.

Служниця швидко зібрала тарілки й перед кожним присутнім виставила невеликі квадратні штучки, схожі на тацю-недоростка, тільки на невисоких ніжках і бортики вище.

Я ввічливо відсунула від себе посудину з незвичним для мене наїдком і зиркнула на Тора, який відразу ж повернувся до мене обличчям.

– Щось не так?

– Все чудово, – повідомила життєрадісно, ​​намагаючись не дивитися на вишукану страву, щоб від виду рачків, більше схожих на садову капустянку, все, що я з'їла, не запросилося назад.

– Візьми хоч кілька штук, – запропонував хлібосольний господар, а я стиснула зуби ще міцніше. – Лонні готує вачізарі за особливим рецептом, ти такого ще не пробувала.

Навіть не сумніваюся у цьому. Але дегустувати цю страву все ж таки не палаю бажанням. Не знаю, почав би Тор умовляти далі, проте в цей час до обідньої зали заглянула служниця. Дворецький, що пильно стежив за порядком у приміщенні, про щось пошепки з нею переговорив і одразу ж подався до нас.

– Ваша милість...

– Чед, – погрозливо простяг Деррілен.

– Перепрошую, хазяїне. Приїхав керівник артілі, за яким ви посилали.

– Чудово, – вигукнула я і, знехтувавши всіма правилами гарної поведінки, схопилася зі стільця.

– Жастіно? – здивовано підняв брови Тор.

– Дякую, все було дуже смачно, – випалила я і поспішила до виходу із зали.

Гадаю, що, не всі місцеві делікатеси цілюще впливатимуть на мою систему травлення, а випробовувати шлунок на міцність навіть заради особливого рецепту Лонні – екстрим не для мене.

Ближче до виходу з їдальні перейшла на звичайний крок, а з дверей випливла зовсім як лебідка. З почуттям власної гідності рушила за служницею. Яка ж я рада, що не зганьбилася прямо за столом. Тягучий клубок, що влаштувався в моєму горлі, коли я побачила крихіток-вачізарі, поки нікуди не подівся, але тепер, коли вони не красуються прямо перед моїм носом, я впораюся зі своїм шлунком, що ледь не збунтувався, набагато швидше.

Хоч я й досить допитлива, але зараз мені навіть не цікаво було б дізнатися, де видобувають чарівних ракоподібних такого веселенького фіолетового кольору. Можливо, вони взагалі перелітні – як сарана, наприклад. Ледве подумала про сарану (а деякі ж народності в нашому світі вважають її не тільки їстівною, а й дуже смачною), як знову замутило. Якби ми не кохалися з Тором лише кілька днів тому, то подумала б, що вагітна.

До речі... Від несподіваної думки, що неочікувано спалахнула, я навіть зупинилася. Ми ж з Дерріленом не скористалися жодним контрацептивом! От я дурепа! А ще й медикиня! Настільки звикла до того, що Олексій завжди був педантичний і акуратний у питаннях захисту, тому що категорично не хотів дитину, що я трохи розслабилася і перестала взагалі приділяти цьому питанню увагу.