Розділ 7

До речі, про ноги.

– Тор, – випалила я, вже повністю забувши про дворецького, що спостерігав за нами, – мені конче потрібно з'ясувати, чи немає тут поблизу фірми, яка займається протезами. Причому потрібні найякісніші вироби.

Очі обох чоловіків округлилися. Через секунду Деррілен з розумінням кивнув головою:

– Доктор Брейн...

– Еге ж..

– Чед, чи ти знаєш щось таке?

– Тут неподалік є підприємство, лише за годину їзди, – миттєво відреагував дворецький.

Я подумки застогнала. Година туди, година назад... Бідна моя спина і те, що трохи нижче за неї.

Оцінивши повну відсутність ентузіазму з мого боку, служитель продовжив:

– Начальник артілі може приїхати й сам. Я його трохи знаю, гадаю, не відмовиться, якщо попросити.

На тому й вирішили. Чед помчав шукати посильного, а Тор, запитливо піднявши брови, глянув на мене.

– У тебе на обличчі написано, що ще щось задумала.

– Нічого кримінального, – відповіла миттєво, не замислюючись, чим відразу викликала підозріле хмикання у співрозмовника.

– Хочу відвідати ательє жіночого одягу, – скромно опустила погляд.

– Не дозволяю!

Нічого собі! Що це за диктаторські манери?

– Не хочу, – губи Тора зігнулися в сексуальній усмішці, – щоб ти виглядала ще спокусливіше. Боюся, що тоді до наступного поїзда з дому не виліземо. А мені, на жаль, до начальства треба. Доведеться пояснення писати, чому під час допиту я застрелив ув'язненого.

– У тебе можуть бути неприємності? – захвилювалася я.

– Не думаю. Годар – злочинець, і це підтверджено свідченнями його спільників. До того ж я оборонявся. І ще деякі справи є.

– Папери якісь оформити, – зніяковіло сказала, – вибач, я почула.

– Не якісь, а щодо тебе. Захист.

Я здивувалась цілком натурально. Не тому, що в мені прогресує артистичний дар, просто впевнена була, що все сказане Тором у розмові з матінкою – спроба роздратувати її, допекти і змусити залишити приміщення. Що вона, власне, і зробила.

– У сенсі? – не повірила я своїм вухам. Чи може бути, що все сказане було тоді правдою?

– Я кілька разів пропонував тобі захист, поки ти все ж таки не погодилася.

– Коли?

– Забула? Ти ж запросила мене до свого ліжка? Отже, погодилась.

– Припустимо, ти сам себе в нього запросив, – до чого тут, взагалі, ліжко?

– Неважливо, головне, ми дійшли згоди.

– І що буде після того, як ти оформиш документи?

– Я стану наче опікун для тебе. Якщо тобі знадобиться допомога, будь-яка: моральна, фізична або фінансова – я тобі її надам.

– То ти тепер будеш наче мій татко? – в'їдливо посміхнулася, і Тор навіть підскочив від подібного припущення.

– Зовсім з'їхала з глузду!? – різко схопив мене за плечі та притяг до себе. – Який ще татко?

Його губи накрили мої з такою нищівною пристрастю, що від несподіванки я не встигла нічого збагнути, як уже відповідала на поцілунок з не меншим запалом. Здавалося, від обопільного збудження повітря навколо нас наче розжарилося і стало потріскувати. Голова туманилася, думки плуталися, у вухах шуміло.

Але навіть крізь шум я почула швидкий тупіт ніг і з силою вивернулася з міцного захоплення. Однак зуміла зробити це на секунду пізніше, ніж було необхідно. І тепер уже власники двох фізіономій, що витяглися, приголомшено витріщалися на господаря будинку.

Молода дівчина в уніформі, округливши очі й втративши мовний дар, повільно заливалася рум'янцем, а у Чеда аж щелепа злегка відвисла від подиву.

Дивно це все. Невже персонал жодного разу не заставав свого роботодавця у такій пікантній ситуації? Намагаючись вгамувати шалений стукіт серця і виглядати по можливості спокійно, швидко поправила волосся і запитливо глянула на дворецького.

– Хазяїне, – Чед нарешті отямився, – якщо потрібно, щоб начальник артілі приїхав ще сьогодні, то його дорогу назад бажано одразу оплатити.

– Його відвезуть додому у моєму екіпажі.

Коли зал знову спорожнів, Тор легенько цмокнув мене в щоку і з надією поцікавився:

– Обідати?

– Ні, – не виправдала я його сподівання, – в майстерню.

– Добре, – з кислою міною погодився чоловік, – з тобою сперечатися – собі дорожче. Ще в ліжко мене вкладеш прямо зараз.

– А ти проти?

Очі Деррілена потемніли:

– Дивлячись, що ти після цього збираєшся мені запропонувати, – зацікавлено пробурмотів він.

– Я пропоную, – ніжним голосом проворкувала я, – прямо зараз піти в ательє.

У відповідь отримала невдоволене бурчання, що ось звалилася йому, бідному, на голову нахабна дівиця, тепер мало того, що доводиться витрачати на неї нерви, та ще й поїсти нормально не виходить.

І все ж таки обід довелося ненадовго відкласти. Я прихопила з собою пакет із роботами Мей і у супроводі свого захисника вирушила до місцевої модистки. Щось мені підказувало, що все в мене вийде. Ручна робота цінувалася за всіх часів.

Найближче ательє виявилося майже поруч з будинком Деррілена. А вже через пів години я покинула невеликий затишний будиночок, в якому чаклувала над своїми моделями симпатична рудоволоса модельєрка. Розсталися ми з нею цілком задоволені одна одною. Як я і припускала, помічниці модистки, а в неї працюють п'ять молодих дівчат, не могли витрачати надто багато часу на таку копітку роботу, яку виконала мама майбутнього світила медицини. Інакше шити вбрання було б нікому. А набирати ще співробітників у плани господарки ательє не входило.

Коли я виклала на стіл одну із сорочок, модистка, затамувавши подих, провела пальцем по витонченому візерунку. Наче морозні малюнки на склі – найтонші чарівні переплетення білих ниток на білій тканині, немов гілки квітучої вишні на тлі літньої хмари.

– Ще!? – зачаровано видихнула потенційна клієнтка.

Поруч із першою сорочкою лягли ще три, потім чотири простирадла з широкою вишитою облямівкою з одного краю, і дві дитячі нічні сорочечки.