Розділ 6(2)

Декороване в бежево-зелених тонах приміщення виявилося просто величезним (у Клімівській лікарні зал для зборів не набагато більший) і явно було облаштовано жінкою. Хоча відтінки інтер'єру неяскраві, загалом весь будуар виглядав елегантно і вишукано, але затишно. Впевнена, що білява родичка Тора не має жодного відношення до меблювання та оздоблення цієї зали.

Крихітні витончені диванчики на фігурних ніжках (начебто їх канапе називають) стояли куточком біля невисокого круглого столика, який розташувався трохи збоку від справжнього (!) каміна. Я камін взагалі бачила лише один раз у своєму житті.

А що говорити про масивні низькі дивани з позолоченими різьбленими підлокітниками та верхом спинки? Їх тут два, і, боюся, я не наважуся навіть близько підійти до подібних раритетів, не те що сидіти на них.

– Зараз принесуть гарячу воду, пані, – відірвала мене служниця від розглядання, а то я вже ледь не з відкритим ротом витріщалася на антикварний свічник з мене на зріст, що зображав мисливця і двох собак. – Ходімо у вмивальну.

– Добре, – тільки змогла пробурмотіти, з жалем констатувавши, що вода тут з труби не потече, і посунулася слідом за жінкою, яка відчинила наступні двері та... клацнула вимикачем!

На мою шалену радість дім Деррілена опинився в тій частині Бослейна, яку вже повністю електрифікували. Жаль тільки, що сучасних водонагрівачів тут поки що немає, напевно. Але я щаслива, що не доведеться бодай читати при свічках. У передчутті водних процедур погладила край низької, але широкої масивної ванни.

Як же мало людині потрібно для щастя!

Через годину я загорнулася в коричневий пухнастий халат господаря (жіночих речей, на мою таємну радість, я виявити не змогла), розслаблено сиділа біля дзеркала і розчісувала волосся, щоб швидше просохло.

Впевнена, що до моєї тимчасової вітальні не увірвуться раптово ні Талієн, ні її мамуся, бо вони якраз тут не проживають. Це я насамперед з'ясувала у Мірри. Більше нічого питати не стала. Молода жінка і так помітно занервувала, коли почула моє запитання. Ймовірно, обговорювати життя господарів обслузі заборонено. Я з розумінням до цього ставлюся і заганяти персонал на слизьке не збираюся.

Прикрила очі від насолоди та почала розмірковувати. В моїй голові ніяк не вкладалося, що господар таких розкішних хором і комендант вельми далекого від столиці невеликого закута – одна й та сама особа. Як можна було проміняти міський комфорт на життя в глухому селі, хай і заради такої високої посади?

Та й не схожий Тор на людину, що народилася із золотою ложкою в роті й виросла в розкоші та милості. Може, він мав багату дружину і це її власність? Тоді де сама жінка?

Прокручую в пам'яті події того часу, коли Деррілен був у мене перед очима, і ще більше переконуюсь, що не схожий на самозакоханого гордовитого вельможу.

Навіть за нашої першої зустрічі Тор поводився хоч і авторитарно, але скоріше, як людина, наділена чималою владою і давно звикла до цього, а не багатій. А ось сестричка Деррілена відразу справила враження розпещеної жіночки, що виросла в розкоші.

Механічно продовжувала водити гребенем по вже ідеально причесаному волоссю і навіть здригнулася, коли на мою руку опустилася широка долоня.

– Як розмістилася, лисичко? – від теплого дихання розслаблююче лоскотало шкіру на шиї, і одразу ж до неї м'яко торкнулися губи хазяїна будинку. – Тебе все влаштовує?

Серце стрепенулося і забилося вдвічі швидше. Дивно, як може такий великий чоловік рухатися настільки безшумно?

– А ти як думаєш? – усміхнулася, обертаючись до Тора, чим той відразу ж скористався. Заграбастав мене в ведмежі обійми, і його губи накрили мої в нетерплячому і жадібному поцілунку.

Я відповіла не менш палко. Вся моя сутність потяглася назустріч цьому чоловікові, а тіло самовільно притискалося до нього все тісніше. Він аж ніяк не заперечував. Долоня Тора ковзнула по моїй голові, пальці скуйовдили так ретельно причесане волосся. Коханий неохоче відпустив мене і прошепотів:

– Я з тобою втрачаю геть увесь розум! Не знаю, як я витримав той час, що ми їхали, і не зацілував тебе до непритомності просто у поїзді?

– І чому ж ти цього не зробив? – провокаційно усміхнулася я.

Що йому цього хотілося, я, звичайно ж, чудово бачила. Спати на лавці в поїзді – те ще задоволення, тому я, звісно, час від часу прокидалася. Щоразу помічала, що один із трьох чоловіків, що сиділи на протилежній лаві, не спав, охороняючи спокій інших. Кілька разів натикалася на уважний погляд Деррілена. Нехай у приміщенні була напівтемрява від мізерного освітлення гасовими лампами, прикріпленими до стін вагона, але не бачити явних ознак певного інтересу не можна було.

– Народу занадто багато було, – отримала відповідь.

– Раніше тебе це не надто турбувало, – м'яко натякнула на випадок у магазині Водного.

Досі пам'ятаю витріщені очі приголомшеної продавщиці, виставленої із власного торгового приміщення. Деррілен засміявся, але ніяк не прокоментував обурливий інцидент. Дзвінко цмокнув мене в щоку і відсторонився.

– У тебе волосся вологе. Зараз служниця принесе гарячі рушники.

Попрямував до дверей і вже звідти поцікавився:

– Тобі Мірра підходить, чи надати іншу помічницю?

– А яка різниця? – щиро здивувалася я. – Ніби не байдуже, хто принесе рушники.

Хто я така, щоб вирішувати, яка з жінок тут краще працює?

– Гаразд. Чекатиму тебе внизу.

Двері за комендантом тихенько зачинилися. Ледве я встигла привести себе до ладу – поправила розкритий незрозуміло коли халат і знову зав'язала пояс, що загадково розв'язався, як почула обережний стукіт.

– Увійдіть!

Двері відчинилися, і в кімнату впурхнула знайома служниця. В одній руці вона тягла великий кошик з рушниками, в іншій – вішалку з моєю дорожньою сукнею, вже почищеною і ретельно відпрасованою.

– Пані, – простягаючи мені вішалку, Мірра примудрилася відважити легкий, але шанобливий уклін, – може, треба було інший одяг підготувати?