Розділ 6(1)

Я розсіяно роздивлялася на всі боки, попутно відзначаючи, який великий контраст вимальовувався між різними верствами населення. Обшарпані жебраки, які чіплялися до перехожих з надією вициганити якомога більше монет, люди середнього класу – одягнені чистенько, але не дуже заможно, і представники вищого світу, які поважно і гордо сиділи у каретах, що проїжджали повз нас. Жінки, обвішані дорогоцінними камінцями та розряджені, наче на аудієнцію до князя зібралися, в сукнях, що яскравим забарвленням аж очі сліпили, ніби змагалися, у кого вбрання більше схоже на оперення канарки.

Наприклад, ось ті дві кралі, що сиділи у кареті, яка їхала нам назустріч. Та це ж... От бісова днина!

– Цього ще не вистачало, – ніби продовжив уголос мою думку Тор.

Зустрічна карета сповільнила хід і зупинилася біля нас. Наш візник так само пригальмував.

– Торе, дорогенький, – защебетала знайома мені блондинка, зло блискаючи на мене блакитними очима, – ти не казав, що збираєшся приїхати!

– Я не зобов'язаний перед тобою звітувати, Талієн, – спокійно промовив комендант і продовжив, перевівши погляд, що враз став холодно-зневажливим, на другу леді, що сиділа у кареті. – Доброго дня, Катіно.

Ну й ім'я у панночки! Наче матуся збиралася назвати її Катріна, а звук "р" вимовити не зуміла.

– Привіт, коханий, – млосно проворкувала красуня з чорним, як воронове крило, красиво вкладеним у хитромудру зачіску, волоссям. Її великі карі очі обдарували мене поглядом, що аж палав злістю і ненавистю. Якби я була трохи боязкіша, провалилася б від страху під землю. Але ми й не таких бачили, тож нехай подавиться своїм гонором та пихою.

– Торе, дорогий, – знову взяла слово блондинка, – не думала, що ти вирішиш притягнути сюди цю...

– Талієн, ще одне образливе слово – і ти пошкодуєш. Більше попереджень не буде, – Деррілен промовив це таким незаперечним тоном, що жінка негайно замовкла. – Візнику, рушай.

– Ось стерво, – ледь чутно пробурмотіла собі під ніс, але Тор почув і хитро посміхнувся: – Це ти поки що з моєю матінкою незнайома.

Оцінивши мій здивований погляд, продовжив:

– Талієн – моя сестра, ти не знала?

"Рятуй нас, Боже, від таких родичів!" – подумала я, але байдуже знизала плечима, ніби мені це, в принципі, не цікаво. Розважливо вирішила не коментувати цю ситуацію. Допитуватися про статус другої дівчини поки що визнала передчасним. Ще встигну з'ясувати все, що мені потрібно знати. Головне, що сам Деррілен ту панну коханою не вважає, інакше не дивився б на неї так нешанобливо.

Хвилин через двадцять наш екіпаж звернув до великого двоповерхового будинку. Подумки радіючи, що нелегкий шлях нарешті підійшов до кінця, вже передчувала, як відразу замовлю ванну в номер і змию з себе пил доріг. А раптом, тут ще й гаряче водопостачання є? Тоді я, звісно, спочатку ретельно вимиюся під душем, а потім все одно поніжуся у ванні.

Не тямлячи себе від щастя, що незабаром закриюся у своєму номері та залишуся зрештою хоч ненадовго одна, щоб відпочити від дороги та людей, жваво прямувала по доріжці через велике доглянуте подвір'я прямо до вабних світло-бежевих дверей.

Тор наздогнав мене вже на ґанку і не встиг простягнути руку до невеликого молоточка, що висів на ручці дверей, як вони відчинилися, і на порозі з'явився невисокий лисий чоловічок у бордовій уніформі. Обличчя службовця осяяло радісною усмішкою, він відступив убік, легко вклонився й урочисто проголосив:

– Ласкаво просимо додому, хазяїне!

Я повільно повернулася до коменданта, що виглядав напрочуд задоволеним, і світським тоном спитала:

– А де готель, дозвольте поцікавитися?

– Далеко звідси, – отримала спокійну відповідь. – Заходь у будинок.

Я озирнулася – супровідні солдати, навантажені нашим багажем, уже стояли за моєю спиною і посилено вдавали, що нічого не бачать і не чують. Дворецький, навпаки, розглядав мене з неприхованим інтересом.

– Коменданте Деррілен, пояснити нічого не хочете?

– Не хочу, – Тору набридло тупцювати біля входу, і він легенько підштовхнув мене вперед, – заходь, давай.

– Не пригадую, – здаватися за перших же труднощів не в моєму характері, – коли це я давала свою згоду їхати до вас додому?

– Я теж не давав жодної згоди до твоєї хати входити. Але, наскільки пам'ятаю, тебе це не зупинило, – відбив власник будинку, на ґанку якого ми всі зібралися.

– Порівняв, теж! – обурилася я. – Тобі потрібна була невідкладна медична допомога!

– Це нічого не змінює. Головне, що ти затягла мене до свого дому проти мого бажання. А тепер годі теревенити, тупай уже. Тобі теж зараз допомога не завадить. Забула, що на вокзалі було?

Не забула, звичайно ж, але тільки зараз мене відвідала думка, що негарно було б витягувати коменданта з рідного дому до готелю. А Тор, напевно, не просто так нагадав про випадок із сутенером. Ймовірно, в місцевому готелі теж можна нарватися на чергового вербувальника в ряди дамочок легкої поведінки, та більш наполегливу пропозицію зайнятися “постільним” бізнесом.

Тому одну мене Деррілен точно туди не відпустить. Але ж можна й розділитися? Нехай зі мною поїдуть Тред і Альтар, а господар цього розкішного особняка може переночувати у родовому гнізді.

Висловити свої цінні думки не встигла. Самовпевнений солдафон безцеремонно підхопив мене під руку і потяг до будинку. Лаятися на очах обслуговуючого персоналу не ризикнула, щоб не отримати від коменданта чергову догану, що я постійно впускаю його авторитет у присутності підлеглих.

Довелося пройти в приміщення, на ходу обдарувавши незговірливого чоловіка обуреним поглядом, якого він, втім, навіть не помітив.

Всередині будинок (якщо, звичайно, можна так назвати ці хороми) радував око просторим, сяючим чистотою холом, у якому нерухомо виструнчилися кілька жінок у темно-синій уніформі, чекаючи на урочисте прибуття свого роботодавця.

Звідки вони взагалі знали, що ми сюди прибудемо цілим натовпом?