Розділ 6

Далеко за опівдні залізничний потяг, в якому я вже божеволіла від злості та нетерпіння, прибув до столиці князівства Інваринг – Бослейн.

Навіть припустити не могла, що мені доведеться подолати за такий довгий і незабутній час той шлях, який ми з Ліл здійснили за кілька секунд разом з Орефом. До речі, де чорти так довго носять цього фейрі? Міг би й допомогти в суспільно корисних справах!

Лише коли я, втомлена, роздратована і не зовсім чиста, у супроводі військових вийшла на перон залізничної станції, то повною мірою оцінила, як мені пощастило, що мене супроводжують чоловіки. Будівля вокзалу тут виявилася великою і збудованою з цегли, на відміну від станції в Мідауті.

Уздовж усієї фасадної стіни довгою шеренгою були встановлені лавки, на яких різноманітний люд чекав часу свого відбуття. На пероні було напрочуд брудно і галасливо. Навколо нас снували пасажири, поспішаючи у своїх справах. Хтось спішив якнайшвидше зайняти своє місце у вагоні, хтось мчав до будівлі вокзалу, збиваючи на ходу зустрічних людей. Навколо витала неймовірна суміш запахів немитих тіл, дорогого парфуму і чогось явно несвіжого.

Розгублено озирнулася. Куди б я йшла зараз, якби приїхала до столиці сама, навіть уявити не могла. А зараз вирішила не перейматися цією проблемою. Раз зі мною провожаті, нехай вони й сушать собі мізки тим, де нам зупинитися на ніч. Цікаво, чи зможу я вирішити завтра всі свої справи, щоб встигнути вийти до вечірнього поїзда, який "примчить" нас назад до Мідаута. Якщо не встигну, то доведеться погостювати у Бослейні ще добу. Про те, що можу затриматися в столиці ще довше, і думати не хочеться.

– Зачекайте тут, – розпорядився Деррілен, оглядаючись на всі боки, – зараз знайду нам екіпаж.

Сперечатись із начальством ніхто не став, і я, надавши Треду та Альтару самим переносити наші речі, спокійно попрямувала до лави, на якій помітила не дуже велике, але вільне місце. Нічого, я сама туди влізу, а з багажем хай розбираються мужики-вояки. Інакше, навіщо вони сюди прителіпалися?

На ходу скрушно сама собі поскаржилася, що далекі дороги не сприяють покращенню мого настрою, і додала швидкості, бо помітила, що до уподобаного мною місця цілеспрямовано несеться якась розпатлана тітка. Я встигла раніше і, полегшено зітхнувши, впала на лаву та переможно задерла ніс, коли суперниця пригальмувала біля мене через секунду. Жіночка пробурмотіла крізь зуби якусь лайку і пильним поглядом обвела довгий ряд сидячих місць.

Даремно. Звільняти обжитий притулок ніхто не збирався. Тітка на прощання сердито зиркнула на мене і почимчикувала у бік крихітної будови на краю перону, біля якої зібрався невеликий натовп. Що там відбувається, навіть не збиралася з'ясовувати.

Полегшено зітхнула та з цікавістю почала розглядати людей навколо. Біля великого розлапистого дерева помітила трьох досить незвичайних мандрівниць: зухвало напівоголені груди, довгі розрізи на строкатих спідницях, яскраво-червоні губи... Збожеволіти! Невже це представниці найдавнішої професії? Куди ж дивляться правоохоронці? Та й чи є вони тут?

Виявляється – є. Он там, маже біля входу в вокзальну споруду поважно походжають два суворих мордоворота в темно-зеленій формі. Невже вони досі не побачили біля дерева таких пишних красунь? Навряд... Швидше за все, з якоїсь причини вони просто не бажають їх помічати.

Здалеку почувся протяжний гудок, і вокзальний народ одразу ж почав рухатися. Але крім метушні пасажирів, що, захопивши свій скарб, бігли до залізничної колії, куди прибував потяг, міг погляд раптом відзначив дві абсолютно кримінального видгляду фізіономії. Та від них за версту несе, що вони злочинці і шастають тут не просто так. Проте, схоже, що і цих підозрілих суб'єктів доблесні (як вони тут називаються?) законники теж впритул не бачать?

Поруч зі мною, на місця, що звільнилися, мовчки влаштувалися мої супутники. Речі склали прямо біля своїх ніг. І це правильно! Інакше тут взагалі вмить можна залишитися без усього. Це ще добре, що мішечок для грошей, який презентував мені фейрі, вкрасти не можна. А то чи мало що?

– Газети! – раптом закричав чийсь пронизливий голос, і я здригнулася від несподіванки.

З-за рогу викотився невеликий візок, який штовхало молоде руде дівчисько. Начебто звичайна на вигляд особа, а репетує, як сирена. Коли робітниця вокзального “Союздруку” підійшла ближче, я вирішила поцікавитися, що там незвичайного відбувається у світі, і пішла назустріч прилавку, що противно попискував колесами.

Щоправда, дійти до нього мені завадили. Коли до наміченої мети залишилося лише метрів п'ять, шлях перегородив високий довговолосий хлопець. Погляд його хтиво примружених очей прилип до моїх грудей.

– Красуне, – хрипкуватим голосом звернувся він до мене, – для тебе є робота.

– Дай дорогу, – обурилася я, – обійдуся без твого піклування.

– Та годі, – нахабно розсміявся незнайомець, – не викаблучуйся. Гроші потрібні всім.

Я обдарувала приставалу зневажливим поглядом і зробила крок убік, намагаючись обійти прикру перешкоду. Але сутенер (мабуть, саме таку посаду обіймав нахабний індивід) не погодився з моїм рішенням. Нічого безпечнішого, ніж схопити мене за руку, цей смертник не міг придумати.

– Відпусти, – процідила я крізь зуби, намагаючись зберегти залишки самовладання. Зрештою, я ж не в лісі, а в людному місці. Зараз як закричу! Не вкладати ж його спати прямо посеред привокзальному майданчику.

Але сутенер виявився на диво кмітливим типом. Побачивши, що перша його спроба нав'язати свої послуги зустріла несподіваний опір, він змінив тактику.

– Ну чого ти? – затуркотів він, як голуб. – Навіщо ображатись одразу? Просто хотів допомогти. Бачу, що ти не від хорошого життя тут тиняєшся. А в мене якраз є вільне містечко. Тепло, світло та мухи не кусають.

– Та пішов ти… – не втрималась я, і спробувала вирвати свою кисть. Безуспішно. Тримав він міцно.

Три характерні клацання курків, що зводилися, пролунали з інтервалом всього в частку секунди, і хлопець, відкинувши мою руку, ніби обпікся, ошелешено підняв очі. Мені й обертатися не треба було, і так знала, що за моєю спиною зараз знаходяться Тред та Альтар. А збоку, метрів за п'ять від нас, комендант Велеровського закуту власною неповторною персоною зло дивився на шукача кадрів для свого брудного бізнесу.