Розділ 5(3)

Біля коляски Тор несподівано підхопив мене на руки та посадив на заднє сидіння. Попереджати пораненого з приводу обережної поведінки було марно, тому промовчала. Нехай бере на себе відповідальність за можливі ускладнення.

Місце поряд зі мною зайняв сам комендант. Підлеглі Деррілена швидко вклали підготовлені сумки та вузли між лавками, а задоволений Мішеріс вмостився біля свого друга на козлах.

Біля воріт уже стояв, проводжаючи нас, доктор Брейн. Ліл якраз вийшла з відром із хліва і здивовано дивилася на приїжджих. Що супровідник з'явиться не один, вона теж не чекала. Так само як не знала, що в одному з пакунків укладено речі, виготовлені її матір'ю. Я не я буду, якщо не продам дбайливо виконані роботи якнайдорожче.

Помахала дівчині на прощання рукою, і екіпаж рушив до воріт. Слідом за нами їхали два мовчазні конвоїри.

– Бувай, Брею, не сумуй, – посміхнулася лікарю, коли наш транспортний засіб з ним порівнявся, – не соромся просити про допомогу, якщо щось знадобиться.

– Не хвилюйся, Жастіно, ми з Ліл з усім впораємось, – щира усмішка висвітлила обличчя колеги. – Хай дорога буде світлою та безтурботною, а удача супроводжує на кожному кроці.

Я кивнула, щиро сподіваючись, що його побажання справдяться. Так розпочалася наша подорож до столиці князівства.

На залізничну станцію до Мідаута ми приїхали години через три, і я піднялася з сидіння, стогнучи та охаючи. Тор вистрибнув з коляски й витяг мене. Я з задоволенням потягнулася і потерла онімілий поперек. З цікавістю озирнулася довкола.

І це вокзал!? Ось ця невелика дерев'яна споруда, прикрашена різьбленням по краю даху, і є вокзал?

Перон, яким статечно походжали всього кілька людей, теж дерев'яний і обладнаний навісом на стовпах, пофарбованих зеленою фарбою. Стовпи, само собою, теж із дерева. Поки я оглядалася, Тред і другий солдатик (на мій сором, навіть не здогадалася поцікавитися, як його звуть) швиденько перенесли всі речі на перон.

До прибуття поїзда залишилося близько години, але ми спеціально вибралися з дому завчасно. Чи мало що в дорозі могло статися? Тому тепер на нас чекає довге очікування. Добре, що я запаслася кількома медичними журналами з колекції Брейна, і мене дожидання не лякає, а чоловіки нехай самі шукають, чим розважитись.

Але ніхто нічого шукати не став. Коли Рівар розвернув коляску і та заторохтіла у зворотний бік, Мішеріс скочив на коня одного з моїх тимчасових охоронців, стиснув у руці поводи другого коня і поспішив слідом за екіпажем, що вже віддалявся.

Я, розминаючи ноги, трохи помаршувала по перону і нарешті сіла на довгу дерев'яну лаву. Витягла з сумки журнал і, радіючи, що все ж таки знайшовся час зайнятися самоосвітою, поринула в читання.

По обидва боки від мене одразу ж присіли Тред і...

– Як вас звати? – розсіяно поцікавилася у військових, не відриваючи очей від журналу, де на першій сторінці була дуже цікава для мене інформація про те, що якась медична фірма веде розробки з удосконалення столів для оперативного втручання. Дуже вчасно!

– Тред, – пролунало ліворуч, і я навіть здригнулася, враз забувши, що про щось питала.

– Альтар, – відразу почулося праворуч, і я кивнула.

Правила ввічливості дотримані, тож можу з чистою совістю займатися читанням.

Коли пішов по квитки Деррілен, і коли він повернувся, не знаю, нічого не чула і не бачила. Лише після того, як ретельно вивчила майже весь журнал, спромоглася відірватися від читання – басовитий гудок попереджав про прибуття залізничного потягу.

Матусю дорогенька! Якщо я думала, що це в колясці мені було не дуже зручно, то я негайно переглянула свої пріоритети, варто було опинитися у вагоні поїзда, який притягнув величезний паротяг, що пихкав чорним смердючим димом.

Усередині вагон був схожий на приміщення у звичайній електричці: з дерев'яними сидіннями, але довшими та ширшими, проте розрахованими на двох пасажирів. Я вже знала, що їхати нам близько доби, а тут нічого навіть віддалено схоже на спальне місце не спостерігалося. Як можна відпочити, якщо лавка, хоч і з високою спинкою, одна на двох?

Поїздку до Бослейна (впевнена, що першу та останню) я запам'ятала, як одну суцільну незручність. А ближче надвечір уже прокляла все, що можна було проклясти. Почала з бісової директорки Тріскет, продовжила чиновниками департаменту освіти Фрагорська та потягом, що сунувся, як вагітна черепаха, і закінчила собою, за те, що взагалі вплуталася в цю авантюру зі школою.

– Я дуже хочу їсти! – зло випалила незворушному Тору.

– У чому проблема? – ліниво обізвався чоловік. – Ти ж взяла із собою продукти.

– Взяла, але де їх покласти? Чому в нас немає столу, як у деяких відсіках?

Тред і Альтар здивовано переглянулись, витягли з-під лавок по два довгасті ящики та відчепили від стінки під вікном широку дошку, що трималася за гачки. За хвилину й у нашому закутку красувався збірний столик.

Навіть не припускала, яке важке і непередбачуване життя мандрівника. Наскільки важке, я повною мірою усвідомила вже вночі. Кожний пасажир поїзда мав право отримати лише одну подушку. Проте що з нею робити, я поняття не мала, адже полиць для спання у потязі не було. Про окреме купе, взагалі, й мови не було.

Коли провідник притягнув у наш закапелок чотири подушки, Тор спокійно, наче своєму підлеглому, наказав:

– Принеси ще дві.

– Не можна, – буркнув похмурий провідник, але Тор крижаним голосом повторив:

– Ще дві. Я незрозуміло сказав?

Здоровенний чоловік позадкував під пронизливим поглядом коменданта.

– Зараз принесу, – здавлено пискнув він і одразу ж випарувався. Я ошелешено провела поглядом могутню постать залізничного кондуктора і перевела очі на коменданта.

– Цікаво, – задумливо звернувся до мене Деррілен, – чому на тебе не діє мій грізний тон?

Я тільки плечима знизала. Звідки я знаю, чому не діє. Інколи, правда, я теж побоююсь коменданта, проте зізнаватися в цьому не збираюсь у жодному разі.