Розділ 5(2)

– Жастіно, – звернувся до мене лікар, коли двері за нами зачинилися. – Я звісно, впевнений, що ти й сама призначила б якийсь протизапальний препарат, проте хочу дещо запропонувати.

– Давай, – погодилась я, – тільки скажи спочатку де та мазь, про яку ти згадував?

– Ось там, – палець Брейна вказав на баночку, на якій був дуже лаконічний напис – "ФіК". А що? Цілком зручно.

– І ще я хочу спитати, чому пов'язка у коменданта виглядає такою несвіжою? Ще й запалення починається. Чому військовий медик цього не проконтролював?

– Бо Деррілен впертий, як баран. Не хоче, щоб хтось із підлеглих зрозумів, що його рана – то не звичайна подряпина, а дещо серйозніше, тому не поспішає знову відвідати фельдшера.

– Але ж той мав би наполягти, – впевнено промовив лікар, а я засміялася.

– Ти думаєш, Тора справді цікавлять чиїсь наполягання?

– І то так. Отож я пропоную, замість ін'єкцій дати коменданту пігулки. Він їх прийматиме без зайвих очей і його гордість не постраждає.

– Згодна.

Після обіду, на який я запросила і гостей, всі воїни комендатури відкланялися і вирушили до свого села.

А до того, дивно, як під час спільної трапези я змогла втриматися і на прощання вкотре не посваритися з Тором? Спочатку я звернула увагу, що після нашої близькості Деррілен інакше став на мене дивитись. Крижано-сірі очі тепер світилися впевненістю та ніжністю, і дивився він на мене так, ніби ми давно вже з ним пара і всі навколо про це знають.

Мене це трохи бентежило рівно до тих пір, поки не зрозуміла, що абсолютно нікого з людей навколо нас це не дивує. Молоденькі солдатики з супроводу, здавалося, визнали як належне, що погляд їхнього коменданта найчастіше зупинявся на моїй скромній персоні. Уявляю собі, які чутки ураганом пролетіли Водним, що моє ім'я навіть Тріскет виявилося відомо.

Деррілен подякував за смачну їжу і безневинно поцікавився, чи може розраховувати на таку хлібосольну зустріч, коли за кілька днів у справах комендатури приїде до нашого села наступного разу? Його спокій вмить наче вітром здуло, коли почув у відповідь, що мене він тоді навряд чи застане вдома.

– Чому? – миттєве запитання змусило мене здивовано підняти очі на Тора.

– Бо я їду, – безтурботно знизала плечима.

– Ку-у-ди? – пролунав гуркітливий голос лева, що прокидався, і від якого відразу ж захотілося чимось у нього кинути.

Поки пояснювала, що їду не назавжди, а лише у справах до Бослейнської управи освіти, та ще в кілька установ, думала, Тор поглядом спопелить мене на місці.

– Більше, ніж треба, затримуватись у столиці не збираюся, – спокійно додала. – Правда не знаю, як скоро з усім впораюся, тому кілька днів доведеться все ж таки погостювати в головному місті князівства.

– Я можу послати когось зі своїх бійців замість тебе, – нарешті пролунало у відповідь.

Здивовано покліпала очима на несподівану, але дуже привабливу пропозицію, проте з жалем змушена була відмовитися від допомоги через те, що грамоту, видану мені Міллардом і зачаровану Орефом, передавати в чужі руки не можна.

— Значить, я поїду разом з тобою, — підвів риску Деррілен і, помітивши, що я збираюся щось заперечити, відрізав: — Це не обговорюється! Дорога небезпечна, а звіра свого ти до столиці взяти не можеш, тебе просто не пустять до вагона. Якщо все ж вдасться якось провезти, то де гарантія, що його хтось не пристрелить з-за рогу? Хто тоді тебе захистить?

Змушена була визнати, що ніхто. Хіба що, крім мене самої.

Рано-вранці, через день після описаних подій, я поспішно збиралася в дорогу, дуже сподіваючись, що якісь несподівані та важливі справи змусять главу Велеровської комендатури відмовитися від поїздки до столичного граду князівства.

Барс, якого я ще вчора попередила, що з собою взяти його ніяк не можу, не зводив з мене осудливого погляду, поки я швидко рухалася кімнатою, підбираючи одяг, необхідний для того, щоб у дорозі було комфортно.

Звісно, я підготувала все ще напередодні, але вранці на свіжу голову все ж таки згадала турботливе застереження Брейна.

— Голубонько, — як зазвичай делікатно сказав лікар, — я б не радив тобі їхати в Бослейн у штанах. Я розумію, тобі так зручно, але побоююся, щоб до цього не поставилися з нерозумінням. Штани вважаються предметом чоловічого одягу, і я хвилююся, щоб хтось тебе ненароком не образив.

Взагалі-то, не дуже я і боялася висловлювань всяких там моралістів, але добре подумавши, все ж таки вирішила, що не варто викликати до себе негативне ставлення у людей, до яких їду за допомогою.

Тому, коли Рівар запряг Брока в наш єдиний екіпаж і покликав мене з вулиці, я вийшла на ґанок при повному параді.

– Ого! – Рівар захоплено свиснув, а Мішеріс, який примчав з самого ранку, щоб зайнятися нашими тваринами замість свого друга, тільки мовчки кліпав очима.

– Жастіно, – нарешті видавив із себе хлопець, – ти як справжня принцеса!

Бідний хлопчику, та чи бачив ти колись у своєму житті хоч одну справжню принцесу? Хоч я й дійсно маю непоганий вигляд в новій димчасто-бузковій довгій сукні з короткими, лише до ліктів, рукавами. Темнішого відтінку неширокі оборки по коміру, окрайці рукавів і низу спідниці додавали мені жіночності, й такі нелюбі мною раніше рюшки виглядали на цій моделі досить непогано.

Негучний тупіт копит, який почувся наприкінці вулиці, знищив до пня усі мої надії на несподівану і невідкладну зайнятість коменданта закута. Через кілька секунд величезний жеребець, у сідлі якого гордо сидів не менш представницький вершник, порівнявся з моїм двором. Тор Деррілен прибув, як і обіцяв, щоб особисто супроводжувати в Бослейн поважну пані.

Не встиг відвідувач зупинитись, як поруч із ним “припаркувались” ще два вершники. Невже Тор збирається взяти з собою до Мідаута ще і цих солдатів?

Але слова обурення вчасно утримала. Напевно, правильно робить комендант, що намагається гарантувати безпеку у дорозі. Я ж розумію, що Тору і так останнім часом неабияк дісталося. Тільки почуваюся я від цього розуміння не менш незручно. Якби він не нав'язався мені у провожаті, не треба було б і конвой за собою тягнути.